— Невже не розумієте?.. Я кажу — Миші, а Мишки — це одне і те ж… А проте, я нічого не знаю! Нічого не знаю!
Вона сіла й почала квапливо перебирати зілля.
Князь, смерд і вся дружина завмерли в чеканні й страху, що мимоволі охопив їх.
— А що там Мишки роблять? — запитав він.
— Що? Біля вогню сидять, дичину їдять, медом запивають і когось чекають.
Хвостек увесь затремтів.
— Скільки їх там? — скипів він. — Скільки?
— Я не вмію лічити, — озвалась стара, — та, мабуть, з копу їх буде…
Останні слова вона промовила тихенько. Смерд озирнувся й почав перераховувати своїх людей; їх і півкопи не було.
Побоюючись чарів, Хвостек не наважувався наблизитись до відьми.
— Розпитуй її, хай говорить, що знає, — крикнув він смердові, — а ні — вірьовку на шию і на гілляку кляту відьму…
Обличчя старої не було видно, але в неї так затряслися руки, що ніби й справді оце зараз мають її повісити.
Смерд підступив до неї.
— Кажи, що знаєш! — гримнув він.
— Я вже все розповіла вам, — мовила Яруга. — Коли б не я, ви поїхали б на Глиб і потрапили б їм у самісінькі руки. Вони аж три дні сидять там… їх там багато. Вони добре озброєні, не галасують, так що їх і за три кроки не почуєш…
— Де сидять? — спитав князь.
— На Глибу, біля болітця, де ростуть вільхи, — прошепотіла стара, — на правому березі багаття горить…
— А варту виставили? — поцікавився князь.
— Мене їхні хлопці хотіли було схопити, але не наважувались, — відповіла Яруга, — за стаю від табору ходять вони в кількох…
Розмова все ще тривала; князь вагався, не знав, як бути йому, коли в лісовій гущавині щось зашелестіло; вершники здригнулись і вхопилися за списи. Яруга, перелякавшись, зсунулася зі стовбура на землю. Озирнувшись, князь побачив між дерев людей, що підкрадались, і смикнув за повід коня. Смерд скочив на свого. Праворуч і ліворуч затріщало гілля. Було ясно, що їх оточують. У Хвостка обличчя то наливалось кров'ю, то блідло; спочатку він не знав, що йому робити.
І раптом праворуч і ліворуч почулись крики; купка дружинників кинулась до князя, оточила його з усіх боків; з кущів висунулись голови, руки, списи. Втекти було вже неможливо: шлях назад був відтятий. Перш ніж засвистіли стріли, прокотилися бойові вигуки. Ліс вторував їм і ще більше підсилював їх. Смерд подивився навколо, і йому здалося, що попереду був вільний прохід; він дав знак князю й дружинникам і сам перший кинувся в той бік. Тільки-но вони рушили, як їм услід полетіли ломаки й засвистіли в повітрі стріли. Кілька стріл впилося у шапку князя. Смердові перебило руку, багато людей було поранено, але вони щодуху поскакали в ліс, хоча слідом за ними мчала погоня. Тепер стріли не завдавали їм великої шкоди. Попереду ще була вільна дорога. Смерд із челяддю прикривали собою князя, який припав до шиї румака; дружинники немилосердно періщили коней, щоб відірватись від переслідувачів. Ззаду, праворуч і ліворуч з гущавини висовувались все нові й нові голови. На щастя, ліс порідшав і давав змогу втікачам швидше посуватись, ніж погоні, що продиралася через хащі. Стріли все ще літали і погоня продовжувалась, але почет Хвостка вирвався далеко вперед. Незабаром переслідувачі зовсім відстали, тільки чути було віддалені голоси. Смерд і князь добре знали свій ліс, і ось вони виїхали на луг. Вірний слуга наблизився до Хвостка й почав йому щось квапливо шептати на вухо, потім повернувся до дружини і дав їй наказ. Двірня з оглушливим криком кинулася вліво, а смерд із князем погнали коней вправо. Погоня, обдурена гамором, помчала слідом за двірнею, а Хвостек тихенько тікав у протилежний бік. Незабаром зовсім не чути було людського галасу. Вершники в'їхали в непрохідну хащу, де височіли, мов у засіках, звалені дерева. Опинились майже в безпечному місці, але Хвостек тремтів зі страху, — не даючи коневі перепочинку, все глибше пробирався у ліс.
Вони все їхали і їхали; та от під Хвостком упав кінь і зламав ногу; довелося покинути його. Смерд зліз із свого, але й цей захитався, упав і відразу ж здох. Отож і князю, і смердові довелося тепер продиратися між дерев пішки. Вони опинилися в глибині бору, серед болота, де скоріше можна було натрапити на лахматого жителя лісових хащ, ніж на людину.
Смерд запам'ятав, як вони їхали; цим лісом вони не раз проїжджали під час полювання, але зараз їм важко було зорієнтуватись, куди їх загнала шалена втеча. Князь у безсилій люті упав на повалене дерево і почав рвати на собі одежу. Супутник стояв над ним, закривавлений, з рукою, перебитою списом, і не смів поскаржитись на біль; боявся того, що чекало їх попереду. Довго ще вони не наважувалися і слова промовити один до одного. Смерд вслухався, чи не долине до нього який відгомін з лісу; тільки чути було, як іржав кінь. Побоюючись, щоб це не зрадило їх, смерд повернувся до здихаючого гриваня, накинув на шию вірьовку і задушив його.