В ту мить, коли подорожній помітив старого чоловіка, той саме кричав, піднісши вгору костур, на собак, відганяючи їх назад… Подорожні зупинилися, з цікавістю дивлячись довкола.
— Кланяємось вам, старий Вішу!.. — промовив, не злазячи з коня, приїжджий, ледь схиливши голову, — кланяємось вам! Проженіть своїх псів у двір, бо вони ще розірвуть нас. А ми ж давні знайомі і добрі друзі, хоча й не свої, а все ж не вороги.
Ці слова старий подорожній проказав ламаною мовою полабських сербів, намагаючись вдати з себе доброзичливого.
Старий пильно дивився, але нічого не відказав у відповідь. Він грізно прикрикнув на собак, показуючи рукою на двір, бо вони гарчали й шкірили зуби на прибулих і щомиті готові були кинутись на них. Не хотіли відходити від господаря. Старий сплеснув у долоні. Відразу ж із-за тину показалася стрижена голова якогось парубка. Зрозумівши наказ, він покликав псів, загнав їх у двір і зачинив за ними ворота. Чути було, як вони гавкали і валували в сараї.
— Здоровенькі були, Генго! Чого ж це ви знову так далеко замандрували в наші ліси? — спитав господар.
Рудий не поспішаючи зліз з коня і, передавши повіддя хлопцеві, який залишився сидіти верхи, повагом наблизився до старого.
— Що ж будеш робити? По світу собі чоловік вештається, цікаво побачити, як люди живуть, — почав він. — Та й дещо виміняти можна. Краще ж у мирі собі міняти те, чого в одних є занадто багато, а іншим бракує, ніж збройно нападати й видирати ці речі разом із життям. Я — ви знаєте — чоловік мирний; вожу, кому що треба… аби якось заробити на прожиток…
Старий замислився.
— Небагато у нас на обмін… Шкур та хутер, певно, і ви маєте вдосталь, а бурштину в нас і в самих мало. Не звикли ми до обміну, не дуже потрібне нам те, що ви привозите. І своїм якось обходимось… Голка з риб'ячої кістки шиє, як і залізна.
Опустивши очі, старий знову замислився.
— Проте знадобиться і те, що привожу, — поволі говорив Генго. — А де б ви взяли ті речі, що виготовляються з металу, якби ми їх вам не привозили?.. До Вінеди ж далеко…
— Хіба кісток, рогів і каміння не досить? — спитав старий Віш, зітхаючи. — Був час, коли люди цим обходились, і жилося їм добре… А як ви та інші мандрівні почали привозити свої блискітки, то попсували нам жінок; їм тепер кортить придбати блискучих зерен на шию, шпильок, гудзиків та всіляких прикрас, без яких зараз жодна з них і кроку не ступить. Та це ще було б так-сяк, — вів далі він, дивлячись більше в землю, ніж на прибулого купця, — але ви… ви дорогу вивчаєте до нас, таємниці наші вивідуєте… щоб несподівано, як оце приїхали з цяцьками, напасти на нас.
Генго крадькома зміряв метким поглядом старого Віша і засміявся.
— Даремно ви побоюєтесь, — сказав він, — ніхто й не думає нападати… Я їжджу не підглядати чуже, а своє міняти. Адже ви мене знаєте, я ж не вперше у вас. Я ваш друг. І жінка в мене була вашої крові, сербка. Це ж від неї оцей хлопець; хоч він і не знає вашої мови, проте в його жилах тече і ваша кров.
Віш, сидячи на камені, показав Генгові на другий, що лежав навпроти, і скрушно похитав головою.
— Так ви кажете, жінка ваша була сербкою з-над Лаби? — озвався він. — Як же ви її взяли? Мабуть-таки, не з її волі?
Генго засміявся.
— Ви старі, — відповів він, — вам цього пояснювати не треба. А де ж це в світі питають у жінок їхньої волі? Де ж це не оружною рукою здобувають їх? Так робиться і в вас, і в нас, і в усьому світі. Бо вони не мають своєї волі.
— Не скрізь, — вставив старий. — Молодим не дають волі, а старих у нас шанують. Хоч розуму в них і мало, проте духи їхніми устами говорять, і вони знають більше, ніж ви… ці наші знахарки…
Він струснув головою; обидва якусь хвилину мовчали.
— Хотів би у вас попросити дозволу переночувати, — промовив Генго. — Все, що є в мене у вузлах, я покажу вам. Захочете щось взяти — добре, а не будете згодні — не гніватимусь.
— Цього просити не треба, — вигукнув Віш, підводячись. — Хто хоч раз переночував під нашим дахом, завжди знайде притулок на ніч!