Мабуть, по дорозі від городища чужоземцям показали на гостинну хату кмета, і вони сподівалися знайти тут просторий і заможний двір; один з них навіть запитав господаря, чи не він той кмет, син Кошички, в якого, як їх запевняли, вони зможуть зупинитися на ночівлю.
— Ми чули про вас, — мовив він, — від багатьох людей, що зустрічались нам у цій околиці; у вашій же господі — справжня гостинність…
— Я справді син Кошички, — відповів П'ястун, — живу собі тут; двері ні перед ким не замикаються, але достатку, до якого ви, може, звикли, в мене не знайдете. Я — кмет і бортник, живу, як батьки колись жили… Дотримуюсь давніх звичаїв… За це нас називають дикунами, а ми дикунами називаємо тих, що носять пишний одяг, дорогу зброю і мають серця хижих звірів.
— Що тут у вас діється? — спитав гість.
— Між кметами і князем розбрат, — мовив П'ястун.
Гість на це тільки посміхнувся.
— А чи не думає він, — спитав гість, — нову віру запровадити?
— Про це князь ніколи не говорив, відповів П'ястун, — хоча й ходили різні чутки… Та ми знати нічого чужого не хочемо.
— І слушно робите, — сказав гість, — однак не все чуже погане: усе, що є доброго, слід перейняти.
— А що ж доброго вони привозять звідти? — спитав господар. — Не знаю. Якщо зброю, котра вбиває людей, то це добра річ лише для розбійників; якщо ж блискітки, що роблять легковажними жінок, то це — отрута. У нас досить своєї землі, що годує люд наш, своїх пісень і переказів, що живлять наш розум, є й боги свої… Ні, нічого нам чужого не треба.
Молодший гість зітхнув.
— Багато чого від німців іде, — сказав він, — але дещо через них тільки переходить і не є німецьким. А коли б через їхній край ішла благодать і мир для світу людського?
— Мир і благодать? — спитав П'ястун. — Це святі речі, та як їм пройти через руки людей, що живуть з убивств та грабунків?
Вони на хвилину замовкли; саме ввійшла дружина П'яста, Жепиця, одягнена у все біле, так, як тоді, за старовинним звичаєм, одягались жінки, пов'язана хусткою, що закривала і чоло, і вуста; сама принесла їжу. За нею йшли служниці з коржами, медом і кубками в руках. Вклонившись подорожнім і поставивши все на стіл, вони відразу ж відійшли вбік, бо тут, як і скрізь, жінкам не годилося сидіти разом з чоловіками.
А коли їх запросили до столу, обидва гості підвелися зі своїх місць, стали обличчям до сходу, познімали шапки, склали докупи долоні й почали щось шептати, раз у раз роблячи якісь знаки над їствами, поставленими на столі.
П'ястун злякався, бо думав, що це якісь чари.
— А ви часом, — спитав він, — не чаклуни? Навіщо ви робите ці знаки?
— Не бійтеся, — сідаючи за стіл, відповів молодший з гостей, — ми відганяємо чари, а не накликаємо їх.
П'ястун привітно частував їх. Видно було, що цікавість і неспокій штовхали його розпитувати про все, і він раз у раз вставляв якесь слівце, щоб довідатись про нову віру.
Християнська віра не зовсім була чужою в Лехії, проникала вона сюди з усіх кінців, але разом з тим змішувалася з колишньою і була тільки новим видом ідолопоклонства, яке торувало шлях християнству. Вже багато хто носив хрестик як амулет потай на грудях… і клали його поганам у могилу. Були й хрещені люди, але залишались вірними язичництву, яке їх оточувало. Більшість дотримувалась віри батьків, давніх переказів, звичаїв і зв'язаного з ними суспільного ладу. Ідолопоклонство слов'ян не мало тих вишуканих, виразно окреслених і сталих форм, як це було в інших поганських віруваннях. Слов'яни визнавали єдиного бога, але боялися менших духів; природа уявлялася їм якоюсь розумною істотою, котра з усім, що жило в ній, була з'єднана спільним життям… Текла жива, населена духами вода, розмовляли пташки, захищали і опікували себе звірі, месниками й посланцями виступали вихори й бурі; земля і небо зливались у велике «пан»… бувши богом і проявляючись у богові. Ця гармонія всіх сил, цей непорушний закон мінливості долі, життєвих шляхів і призначень цілком задовольняли й живили духовний світ людей. Звідси і виникло поняття братерства не тільки між людьми, а й між тваринами, і лише ворог та необхідність оборонятися від нього внесли елемент сумніву і тривоги. Цей замкнений у собі світ нічого не потребував для того, щоб спокійно обертатись на своїй орбіті, і перше вторгнення в нього чужих стихій захитало цю потужну цілість, можливо, ще в зародку своєму запозичену в індійців і самостійно розвинуту. За тих прадавніх часів гуслі були єдиною зброєю слов'янського люду, а коли довелося взятись за меч, все це повинно було змінитись.
Потрапезувавши, гості встали, склали долоні, тихенько помолились і знову сіли.