Усі добре знали, що Мірш ніколи не поставить на полицю і нікому не продасть надтріснутого горшка. Він сам перевіряв їх, і якщо котрий з них не дзвенів як слід, не озивався веселим звуком, жбурляв його на купу. Біля печі лежала величезна купа такого череп'я — на неї ще діди кидали посуд, що не витримав вогню і вийшов із тріщиною чи з якимсь іншим ганджем.
Мірш знав, які для кого робити урни, а вже покришки до них були різні, на вибір; на деяких, як це увійшло у звичай на Помор'ї, він виліплював щось на зразок людського обличчя, вкладаючи в очі зернинки бурштину, а у вуха — металеві кільця. Рука в старого була надзвичайно вправна: коли він брався виводити паличкою на м'якій глині обідок, здавалося, що і з заплющеними очима міг це зробити, — пальці самі в нього бігали. Тільки-но Мірш сідав, у нього тремтіла рука, але під час роботи вона знову набирала сили. Як і його прабатьки, він ніколи не забував ставити на дні горшків святий знак вогню, ще з давніх-давен перейнятий гончарями в чужих краях.
Жив з ним старший син, якому мала перейти у спадщину піч і коловорот, коли старий навіки заплющить очі. Його, як і батька, звали Міршем. Була з ними і наймолодша дочка, Міля; старші вже повиходили заміж. Жінок своїх старий давно втратив; а було їх у нього дві водночас; після того, як вони померли, не хотів більше одружуватись, хоч і легко міг це зробити, бо в хаті всього було вдосталь і всі знали, що до своїх жінок ставився він людяно.
Глянувши на нього, відразу ж можна було помітити, що він не проста людина. Коли сидів, згорблений, сивоволосий, вдивляючись у свою глину й безперервно працюючи руками — замислено й мовчазно, але тільки-но він вставав, випростовувався, підносив голову і показував високе світле чоло й жовте зморшкувате й поважне, ніби в пророка або гусляра, обличчя, люди ще здалека йому вклонялись. Усі запевняли, що він знав більше, ніж говорив, і що не тільки ліпив горшки, а й знався з духами й бачив потойбічний світ. Приходили до нього за порадою, і тоді, за звичкою, він примушував говорити, а сам мовчки слухав; довго доводилося чекати на його відповідь; та ось, нарешті, він відповідав — коротко і мудро, так, що вже більше не треба було розпитувати, лише розібратися, вникнути в суть слів його і в те, що вкладалось у них. Іноді здавалося, що говорить він ні в тин ні в ворота, але потім з'ясовувалось, що в його словах приховувалась велика й пророча мудрість.
У святкові й буденні дні люди, прямуючи на Ледницю, до храму, затримувались коло Міршової хати; навіть прийшлі здалеку часто тут купували посуд, особливо для померлих.
А вибрати було що, починаючи з горшка, виліпленого з глини, змішаної з піском, товщиною в півдолоні, і до того ж тяжкого, що його ледве піднімало двоє людей, і кінчаючи такими, котрих по кілька штук можна було засунути в кишеню або сховати за пазуху. Часом, коли старого охоплювала фантазія, ліпив він крихітні посудинки, і хоч вони були нікому не потрібні, витрачав'на них цілі дні; пригладжував, мастив, довбався паличками, окремо випалював і ставив їх не в шопі, а в хаті й нікому не давав. Люди навіть подейкували, що він, мабуть, здитинів, бо інколи бавився ними, мов дитина: брав у руку, крутив, здмухував пил, дивився й усміхався до них. Мало не розмовляв з ними. Може, й глузували з нього, та він зовсім на це не зважав.
Якось — ще до того, як у кметів почалася війна з князем, — десь після Купали, Мірш відпочивав на березі озера під старою вербою. Дерево це, невідомо чому, він здавна любив. Воно було високе і досить тінисте; стовбур унизу роздвоївся й посередині було зручно сидіти. Ходило повір'я, що там мешкали якісь духи і в вітряні ночі долинали дивні голоси. Та Мірш часто сідав тут, у затишку, щоб відпочити. Наказував інколи дочці принести сюди молока, а то собі дрімав, прихилившись головою до стовбура.
Цього дня старий гончар теж сидів тут, склавши руки, і позирав то на озеро, то на піч. Повз нього проходили люди, прямуючи до човнів; одні віталися, інші, глянувши в його бік, ішли собі далі. Припікало сонце, дзижчали в повітрі бджоли і мухи, затих вітерець, озеро розгладилось і так блищало, що на нього не можна було дивитись.
Раптом під'їхало кілька вершників. Старий зиркнув на них. Його цікавило все: люди, коні, хмари на небі, хробачки в землі. Таку вже мав вдачу. Їхав кмет у супроводі кількох челядників. Тільки-но зліз з коня, відразу ж у нього взяли повіддя; човна біля берега не було; кмет стояв і очікував. Гукнули перевізника. Той ще був далеко від берега, і кмет підійшов до Мірша й привітався.
— Що ви тут робите, діду? — спитав прибулий.