Віш підвівся з каменя і, пропустивши гостя вперед, попрямував до воріт.
Поки старий, сидячи на камені, розмовляв з прибулим із тієї землі, яку тут називали краєм «німих», бо тамтешні жителі не знали мови тутешнього народу, з-за тину витикалось безліч цікавих голів.
Рідко траплялося, щоб у таку лісову гущину, в такі густі нетрі насмілився б завітати чужий чоловік. Отож коли показались незнайомі люди й коні, а парубок почав замикати собак, всі, хто жив у цьому дворі, побігли, щоб хоч здаля — поверх тинів або крізь щілини в них — подивитися на чужинців. Можна було тут побачити зараз білі хустки заміжніх жінок, коси дівчат із зеленими на них вінками, голови чоловіків з довгим волоссям і стрижені голови парубків, перелякані оченята дітей з-під скуйовджених, навислих на лоб чубів. Вони то появлялися, то, жахаючись, раптом зникали… Навіть старі баби, тремтячи від страху, визирали з-за тину, а через те, що боялись усього чужого, то рвали траву, брали в жменю землю і кидали на вітер, плювали поперед себе, щоб, бува, не пристріли чужинці.
Стара дружина Віша, на ймення Яга, побачивши, що її чоловік веде рудого гостя до воріт, затулила вуста фартухом і ступила кілька кроків назустріч чоловікові, намагаючись показати рішучими знаками, що хоче йому щось по секрету сказати. Вже Віш із гостем мали відчинити ворота, як вона перегородила дорогу.
— Чого ти чужинця, німця, ведеш? — прошепотіла. — Хіба ж тобі відомо, що він із собою несе? Ще наврочить.
— Це той самий Генго з-над Лаби, що привозив намисто, шпильки й ножі. Адже тоді нічого з нами не трапилось… Нам нема чого боятись його, бо хто за зиском женеться, тому чари не в голові.
— Зле ти говориш, старий мій, — відповіла Вішова, — гірші це люди від тих, що з ножами й палицями нападають. Що ж, воля твоя, не моя…
І вона швидко, бурмочучи щось і не озираючись, попрямувала у дворик. Потім кивнула іншим жінкам, що ховалися по закутках, і вони розбіглися хто куди. На подвір'ї залишилось тільки кілька слуг та обидва сини господаря.
Генго увійшов, тривожно озираючись, хоча і вдавав, що не боїться. Його хлопець, не злазячи з коня, слідом за ним в'їхав у подвір'я. Всі, хто залишався тут, з цікавістю дивилися на них і перешіптувались між собою. Віш увів гостя до світлиці.
Поставлена в зруб і законопачена мохом, підносилась посередині двору стара хата; вона здавалася значно вищою за інші будівлі; двері в ній мали високий поріг і, за старим звичаєм, були без замка, бо їх ніколи не замикали. З сіней, ліворуч, інші двері вели у велику світлицю. Долівка в ній була гладенько втрамбована і посипана свіжим зіллям; в глибині був викладений з каменю черінь, на якому ніколи не гаснув вогонь. Дим виходив угору крізь щілини в даху. Стіни, сволоки і всі речі — чорні від сажі. Вздовж стін тягнулися прикріплені до стовпчиків лави. В кутку стояв великий стіл, а за ним — діжа для замішування хліба, накрита білим полотном. Над нею висіли вже посохлі вінки і жмутки різного зілля. На столі, засланім вишиваним рушником, лежав окраєць хліба і маленький ножик. Біля дверей на лаві стояло цебро з водою і черпак. В протилежному кутку виднілись жорна і кілька бодень, завішаних хустям. Невеличке віконце, яке зачиняли зсередини віконницею, було зараз відчинене і впускало стільки світла, аби можна було одне одного бачити в хаті.
Коли Віш і Генго переступили поріг, старий подав руку гостеві і, вклонившись йому, сказав:
Ось хліб, ось вода, он вогонь і лава, — їжте, пийте, грійтеся, спочивайте, і хай добрі духи будуть з вами!
Генго незграбно вклонився.
— Хай буде благословенний цей дім! — озвався він, силувано вимовляючи слова. — Хай його оминає хвороба і смуток!
З цими словами сів він на лаву, а Віш, відкраявши скибку хліба, відломив шматочок йому і собі, потім свій підніс до рота і з'їв; те ж саме зробив і чужинець.
Тривало це недовго… Гість уже був урочисто прийнятий і користувався певними правами. Жінки не з'являлися, але, мабуть, дивились на чужинця крізь шпари, бо до його вух долітав шепіт і приглушений сміх.
— А зараз, — промовив згодом Генго, — коли ви мене так гостинно прийняли, я, поки ще видно, покажу вам, що везу з собою. Ось побачите, що тут нема ніякого обману… А подивитись є на що!
Старий нічого не відповів. І Генго подався до дверей; один із челяді повів його до навісу, де з кіньми зупинився хлопець. Герда відпочивав, сівши на колоді, і з цікавістю розглядав усе навколо й прислухався… Сакви лежали біля нього на землі. Генго підняв дві з них і так легко й зручно закинув собі на плечі, ніби не бажав, щоб хтось чужий допомагав йому, або хотів похвалитися своєю зграбністю. Несучи їх через подвір'я, він намагався вдати, що легко і жваво ступає і ніби зовсім не згинається під вантажем. Нахилившись трохи в дверях, увійшов у світлицю і тут, біля вікна, на широкій лаві почав розплутувати мотузки.