Віддалік між дерев раз у раз можна було бачити Домана, котрий вештався у натовпі людей; він зривав листя, жував його й випльовував. Потім ліг на траві і чи то слухав, чи то дрімав. Не знав, що робити з собою.
Візун, що походжав між людьми, підійшов і нагнувся над ним.
— Ти ще тут? — спитав.
— Я й сам не знаю, як забрів сюди, — сказав Доман.
— А де ти ночував?
— У гончаря, що має дочку гарну.
— То й візьми її і не ходи марно коло тієї, яка не хоче тебе.
— Може, й та не захоче?
— Гончарева дочка — вийти за жупана? — засмі явся. старий Візун. — Вже скоро й вечір, — додав він, — повертайся до Мірша, так буде краще.
Доман позіхнув, потягся, встав і, за порадою старого, сів у човен; відчаливши, поринув у роздуми.
«Старий знає, що треба робити; краще шаліти, ніж отак побиватись».
Коли човен пристав до берега, старий Мірш, що сидів під своєю вербою, визирнув з-за віт.
— Цілий день я нічого не їв, одне тільки листя, мов той кінь, жував, — заговорив Доман, — голодний, як собака. Змилуйтеся, батьку, ще раз, віддам вам ведмежу шкуру для підстілки, по-князівськи відпочиватимете на ній.
— Шкура мені не потрібна, сіно краще, — мовив старий. — А до хати ходім. — І він показав рукою на двері. Міля ще здалеку впізнала човен і прибулого, сплеснула в долоні; подивившись на себе в цебро з водою, вона на голові поправила вінок із рути; груди в неї високо здіймались.
«Батько каже, що їх у нього аж шість! — мовила вона сама до себе. — Що мені до того? Він мене найкраще кохатиме. І я всіх порозганяю. А чи ж я не молода, не гожа? Гей! Сяду на коника поруч з ним, чорна шапочка, ланцюжки на грудях, ланцюжки на руках, на плечах — хутро, — ось яка я пані жупанова! Кланяйтесь своїй пані!»
Дівчина вбігла до світлиці — тут не було нікого, повернулась у другу кімнату, мусила поправити вінок, що знову зсунувся з голови.
«Як подивлюсь на нього… як подивлюсь, то він і візьме мене. Гей, дивино, красолю… та ще коли б любисток був, я дала б йому з медом, щоб не міг ні їсти, ні спати, поки не взяв би мене».
Вона ще зітхала, коли за дверима, біля хати, почувся жалібний спів. Визирнула в віконце. Стежинкою, що вела з берега, йшла, заточуючись і наспівуючи, стара Яруга, відьма, що знала все: і любисток, і грабельки, і всілякі любовні таємниці. Кого хотіла, того й причаровувала. Ніби навмисно вели її духи сюди. Вискочила Міля тильними дверима й підкликала стару до себе.
— Е-е! — вигукнула Яруга. — Це вже так судилось, коли я знадобилася чарівній дочці гончаря!
І вона квапливо підійшла до плоту; Міля стояла біля перелазу, приклавши до вуст фартушок.
— Матусю Яруго, — прошепотіла вона, — ти все знаєш… Чи не так?
— Овва! А чому б і ні? — розглядаючи її, сказала стара. — Голубко ти моя! Я все знаю, навіть і те, що тобі хочеться мати славного, як сама, хлопця.
Міля почервоніла й нахилилась до вуха Яруги.
— Дай, мені любистку! Все, що захочеш, дам!
— Тобі?! — засміялася стара. — Та ти ж сама як любисток; треба зовсім сліпому бути, щоб не закохатись у тебе.
— Любистку дай мені, матусю! — гарячково повторила Міля і, відстебнувши від сорочки срібну запонку, кинула її в руки старій.
Яруга здивувалась, нахмурила лоба; не поспішаючи, зняла з плечей торбу, сіла на землі біля перелазу й почала діставати з вузликів зілля й пучки корінців. Міля, тремтячи й лякливо озираючись, чекала. Яруга сунула їй у руку якоїсь сухої трави…
Зітри на порох і дай випити; коли питимеш, дивись йому в очі і не моргни. Бо як моргнеш — все пропало.
І вона голосно засміялась. Мілі вже не було, побігла до хати, нетерпляче потерла в долонях зілля і вкинула гостеві в кубок. Батько наказав подавати вечерю, і Міля швиденько впоралась. Доман, спершись на обидві руки, сидів замислений, як ніч; лише пильний погляд дівчини вивів його з забуття. Відломили по шматочку хліба; м'ясо стояло на столі. Господар налив меду.
«Батько може розгніватись, навіть ударити!» — подумала вона собі. Вхопила приготовлений кубок, рвучко налила меду й сама простягла Доманові, дивлячись йому в очі. Він узяв. Почав пити. Міля, хвилюючись, втупилася в нього і не моргнула, хоча батько — вона це почувала — грізно позирав на неї. Випив! Почервонівши, як вишня, вона побігла в другу світлицю.
— Тепер він мій! Мій! — запевняла себе дівчина і мало не плескала в долоні. — Яруга все знає!
Хтось непомітно підійшов до хати і став під вікном; віконниця була відчинена; сперся на стіну й нахилив голову — хтось визирнув до нього. Розмовляли пошепки, але дув вітер і нічого не можна було почути; шепотіли довго, майже до світанку, — хтозна про що говорили і до чого домовились.