— Що ви бачили? — питала ясна пані.
Смерди чухали потилицю.
— Небезпека велика… — сказав перший з них, прийшовши на другий день уранці. — По дворах готуються, люд збирається по хатах… Кмети ремствують. Мишки бігають від обійстя до обійстя…
Другий повернувся десь ополудні, говорив те ж саме; третій — надвечір і повідомив, що вночі будуть запалені вогненні віці.
Хвостек розсердився й наказав замкнути його у вежі.
— Бреше, негідник, кмети підкупили його… Не посміють…
Княгиня кинулась йому до ніг.
— Милостивий пане! Відправте назад дітей.
Вона плакала й благала. Хвостек гнівався. Від'їзд відклали до вечора.
Тепер усі стояли на вежі — чекали й дивились, чи не з'являться вогненні віці. Хлопці перешіптувалися:
— Хай би була війна! Ми впросимо батька й матір, залишимось із ними — ото вже нап'ємося кметової крові!.. Хай знають, як сакси воюють!
Було тихо й темно; вони дивилися з вежі, тільки заграва на заході поволі гасла і відсвіт її бліднув у озері.
Раптом хмара, що пропливала над лісами й полями, зарум'яніла так, ніби на небі розлилася величезна пляма крові… І зникла… Заклубочився дим, а за ним високо сп'ялося жовте полум'я. Підпалили перший стос…
Княгиня зблідла й заплющила очі.
— Це пастухи розклали вогнище… — мовив князь і зареготав.
Хлопці почали кричати:
— Ого! Одне, друге, третє!..
Хвостек стрепенувся і крикнув:
— Розкласти вогнище! Хай знають, що я їх не побоюся!..
Вгорі на камінні лежала величезна купа лучини; прибігли служники з вугіллям і трутом, запалили її. Хвостек тільки посміхався. Княгиня нічого не говорила; вона кивнула хлопцям і почала спускатися з вежі. Діти слухняно йшли за нею. Хвостек понуро озирнувся, сплюнув і почав сходити вниз, у подвір'я.
Брунгільда металася туди й сюди по світлиці.
— Діти тут не залишаться… — мовила вона.
В цю мить увійшов Хвостек.
— А чому б їм не залишитись? — загорлав він. — Ти хочеш зараз випровадити синів, щоб схопила їх чернь і повбивала? Ні, їм безпечніше тут, у городищі, ніж у полі!
Хлопці кинулись матері до ніг, щоб вона дозволила їм залишитись. Брунгільда тупнула ногою й насупила брови.
— Ні, — сказала вона, — ні. Я запитувала сьогодні у ворожки, дивилась на небесні знаки, — ніщо нам не провіщає добра… одне вже збулося: запалали багаття, а ніхто ж не хотів вірити, що так станеться; справдиться й усе інше… Я більше знаю… ми загинемо, то нехай хоч буде кому помститися за нас…
Хвостек розгнівався, розлютилась і дружина його, обоє прискіпувались одне до одного, та от князь, бурмочучи, похнюпив голову і, поступившись їй, сказав:
— Що буде, те й буде!
Княгиня наказала синам збиратися в дорогу. Покликали Муху, щоб готував човен. Хлопці скинули князівське вбрання, а одягли прості сіряки і під ними сховали мечі. В обох з очей текли сльози, а все ж мусили виконати наказ матері. Хвостек мовчки підійшов до синів і притиснув їх до грудей.
— Хай хоч побудуть до завтра…
Ні, ні… їм і на хвилю не можна залишатись, завтра вся околиця застугонить, сюди почнуть збиратися кмети… обложать городище, займуть береги озера…
І вона заламала руки. Обидва хлопці мовчали, тільки сльози текли з їхніх очей. Хвостек дивився на них і гнівно рикав, немов ведмідь, коли його зженуть з берлоги. Княгиня вийшла і незабаром повернулася. Голову зав'язала хусткою й накинула на себе плащ.
— Я з вами, — сказала, — до того берега попливу… Буду біля вас, поки не сядете на коней…
По черзі обняла їх і поцілувала.
Хвост мовчав. У відчинене вікно світило сяйво заграв, що спалахували з усіх боків.
— Бачите, — промовила Брунгільда, — оголошується війна… Завтра вже й може вона початись. Та городище буде оборонятися. Якщо ж вдеруться сюди й захоплять замок, ми заховаємось на вежі… Там зможемо протриматись місяців зо три… їдьте до діда й повертайтеся з підмогою… Поспішайте…
Голос у неї урвався.
— А коли нас і двору нашого не стане… помстіться за батька й матір… все життя мстіть цьому зміїному племені!
Хвостек буркнув:
— Вони ніколи не здобудуть вежі… Приводьте саксів, ми вистоїмо…
Сини ще раз кинулись батьку й матері до ніг, а потім слухняно вийшли із світлиці. За групою дерев біля будівлі погойдувався човен; у ньому вже сидів за веслами Муха та ще один дужий чоловік. Брунгільда першою сіла, хлопці вскочили слідом за нею; Хвостек дивився з берега, як відпливали його сини. Все озеро пломеніло від заграв, а човен плив по ньому, чорний, і видно було, як він звертав у прибережні зарості, у тінь, щоб прослизнути непоміченим. Хвостек обвів довгим, зневажливим поглядом околиці й пішов у світлицю.