Пізньої ночі повернулась ясна пані, вся в сльозах від прощання з дітьми; Хвостек уже спав. Сіла вона біля вогню й задивилась на розжарене вугілля; заснула лише перед ранком.
Другого дня вартового з вежі запитувала:
— Ну як, не видно збройних громад?
— Нічого не видно…
Хвост засміявся:
— Не посміють, не наважаться вони.
Чекали цілий день до вечора, але не було нікого.
Князь твердив своє:
— Не посміють…
Ніч пройшла спокійно, і вранці страж нічого не помітив з вежі. Запали вечірні сутінки, а навколо панувала тиша. Брунгільда непокоїлась, а Хвостек усе повторював:
— Не посміють.
Раптом сторожа на вежі засурмила раз, удруге, втретє. Всі посхоплювались на ноги: челядь — під навісами, пахолки — за земляним валом, смерди — з призьби, що тягнулась уздовж ганку. При блідому вечірньому світлі щось невиразно замаячило. Під лісом юрмилися люди, висипавши з-за дерев.
— Кмети сунуть на городище! — показуючи на них, вигукували смерди.
При світлі вечірньої зорі все виразніше було видно людські юрби, що безперервно рухались, наближалися, зростали. Часом долинав далекий гомін, ніби хвилі шуміли в озері. Але то не хвилі шуміли, а сопіли люди й ступали коні; високо вгорі, на списах, майоріли божі станиці — бойові й священні корогви. Хвостек та його жінка, побачивши це, пополотніли — зробились такі бліді, мов ті трупи, що недавно через цей самий поріг витягали за ноги із світлиці. Князь наказав подати йому меду; випив і брязнув кубком об землю.
— Гей, усі, хто живий, на вали! — крикнув він. — Спалити міст!
І люди, набравши смоли й лучини, кинулися через ворота до мосту. Облили смолою палі. Старший смерд із чотирьох кінців підпалив його, і люди повернулись у городище, за навалені біля воріт колоди. Старший смерд наказав підважити міст кілками, щоб він швидше зрушив з місця і завалився. І міст, затріщавши, упав у воду; напівобгорілі колоди диміли і з шипінням пливли по воді.
Човни, що стояли біля берегів, стягували до городища й ховали у рові. В замку панувало сум'яття. Хвостек, узявшись у боки, дивився. Лоб у нього був нахмурений, а губи стиха проклинали зміїне плем'я.
Поволі догоріли палі, згас огонь, і морок після цього здавався ще чорнішим, а ніч — хоч в око стрель. Хто міг вгадати, що приховувалося в цій мертвій темряві?!
Хвостек, наче заціпенілий, довго стояв на місці, потім, ніби оживши, подався вперед, гукнув людей, почав давати накази.
Раптом щось пробігло подвір'ям і вискочило на берег: маленький чоловічок відв'язав човен-душогубку, крихітний, немов шкаралупка з горіха; щось плюснуло і зникло. Зносек, із постриженою головою й вибитим оком, майже нерухомо лежав у цій шкаралупці, повільно гріб руками і плив. Човник посувався тихенько, без поштовхів, наче несли його на своїх плечах русалки. Люди полягали на валах і вдивлялися в темряву. На вежі походжала сторожа й гляділа довкола; нічого не було видно…
Так і минула ніч. На сході вже сіріє небо, а по землі стелиться мла і все огортає довкола; здається, під нею дихає й ворушиться земля… Ратники князя дивляться з валів: перед ними на протилежному березі натовп, стоїть стіною, голова до голови, плече в плече; люду, як того піску… Спереду на конях Мишки і старійшини кметів.
Хвостек зійшов на другий поміст вежі, стоїть, лічить і не може полічити. Хитає головою.
— Хай стоять… постоять та й розійдуться!
Куди не гляне, бачить знайомі обличчя; он там брати стоять тих, кого убив він, тут — сини потоплених в озері, а ось — ті, що побували в замку разом з Мишками; їх тут цілий гурт, стіною стоять і дивляться на городище, ніби хочуть очима його з'їсти.
— Хай надивляться! — буркнув він і, не поспішаючи, зліз із драбини. Під вежею п'яні смерди розставляли людей і намагалися їх підбадьорити.
— Та це ж чернь, а не вояки, ну й дружина — від сохи та рала… набрід…
Вийшла Брунгільда, подивилась довкола, заламала руки й очі заплющила. Хвостек засміявся, але був блідий, як мрець.
А по той бік озера — о диво! — ні крику, ні поклику; стали, стоять, потім почали все ближче й ближче підходити. Одні на плечах човна несуть, інші плоти зв'язують. А ці ось лаштують луки й пращі.
Зійшло сонце, небо чисте-чисте. Мишки кричать здалеку:
— Це, клятий Хвосте, останній твій день! Вклонися сонцю й попрощайся з ним, більше ти його не побачиш!
Князь не слухає, сидить на лаві й п'є. Дружинники натягують луки. А праворуч і ліворуч з'являються все нові й нові човни, ніби з-під землі виростають; люди тиснуться до них; спущено й плоти; позв'язувані один з одним, вони простяглись аж до валів. Раптом посхоплювались люди, що лежали в ровах; з обох боків почувся бойовий заклик, аж земля здригнулася; зграя круків зірвалася з вежі і з голосним карканням злетіла до хмар. Засвистіли стріли. З обох сторін посипалось каміння. З вежі падали кругляки та брусся і збивали людей в озеро. Як тільки лава нападаючих плюсне в воду, в городищі лунає переможний крик. Тільки-но впадуть одні, на їх місце тиснуться інші, по вбитих лізуть живі.