ЧАСТИНА ТРЕТЯ
У спустошеному городищі Хвостка кмети мали скликати віче, як тільки місяць буде на підповні. Однак за три дні до цього, — місяць ще не виповнився як слід, — старійшини почали збиратись по хатах і обійстях, радитись і сперечатися. Із усього видно було, що на цьому попелищі, яке бачило стільки страхіть, віче не відбудеться спокійно.
Сцібор, їдучи до своїх, зупинився біля двору П'ястуна, щоб і старого взяти з собою.
— Нічим я вам там не прислужуся, — відповів йому син Кошички. — Волію краще за вуликами доглядати…
Сцібор усміхнувся й похитав головою.
— Нам, милий отче, і потрібна ваша мудрість бортника, — сказав він, — бо у нас не на годину, а на страшну завірюху заноситься. Людей Лешкової крові, всіляких його далеких родичів, залишилось багато, та й серед наших кметів і витязів чимало є таких, що раді були б дістатись на городище й посісти князівський престол… Нелегко нам буде…
Обидва зітхнули, але старий господар стояв на своєму, вважав за краще йти до бджіл, ніж до людей. І вони попрощалися біля воріт; П'ястун закинув на спину короб і квапливо рушив у ліс; а пізніше, коли повз його двір проїжджали на віче інші кмети, на їхні запитання, де бортник, челядь і жінки відповідали, що його вже давно нема дома. З усіх усюд тягнулися кмети до Гопла; їхали й Лешки, похмурі, із страхом у серці, але поступитися не хотіли.
Місце для віча було тут вибрано, певно, тому, щоб воно нагадувало про невідкладність справи.
Вже довкола юрмились прибулі кмети, жупани, владики з кіньми, чекаючи, коли нарешті почнеться віче; інші, відпустивши коней на пашу, полягали на землю, а дехто ходив від гурту до гурту, щоб хоч про що-небудь розпитати й довідатися. Всім було зрозуміло, що Мишки, котрі з'їли Хвостка, візьмуть гору, але не всі йшли за ними і їх підтримували.
Хоч у них і наша кров, справжніх кметів, — мовили, — вони б, мабуть, швидко нам на голови сіли, як і той, кого оце позбулися ми.
Серед натовпу стояв і Доман, що встиг уже після поранення видужати, і Людек, Вішів син, та багато-багато інших — з далеких околиць, із пущ та лісів; тільки марно очікували П'ястуна.
— Цей би нам підійшов, — говорили кмети, — чоловік він простий, але зі здоровим глуздом, далекоглядний, хоч і скупий на слова і ні з ким не приятелює, зате громаді добра бажає…
Усі почали розпитувати, де він. Сцібор відповів:
— Пішов до своїх бджіл…
Бралося до полудня, а люди все прибували; декотрим уже не терпілось починати; нарешті посідали кружка, покликали найстарших, — їм годилося першими говорити. Найстаршим за віком був Жула, з роду Яксів, заможний кмет, що мешкав далеко в лісі; він любив супокій і не звик до нарад і віч. Його вважали суворим і навіть жорстоким, але він був справедливим, коли доводилось кого-небудь судити. Розгладивши бороду й вуса та насупивши брови, Жула коротко кинув:
— Вибираймо і чимшвидше… на кожного чекає дома робота. Захотілося вам змінити князя, спробуйте щастя… Нічого мені сказати, хіба тільки те, що бачу тут безліч князів, хоча й жодного немає в нас… а щоб усі підкорялися, з цим важче… Чому б і мені не стати князем?..
Мишки, як і інші роди, сиділи вкупі; та й віче розсілося сім'ями й общинами. Мишків, однак, було найбільше, вони й найдужче галасували. З роду Лешків також зібралось чимало людей; вони з кметами були на одній нозі і не перед ким не хотіли поступитися. Всі поглядали на них скоса. Прибув сюди і мовчазний старець Мілош з осліпленим Лешком, якого тримав при собі; спираючись на нього, він ніби хотів довести, як жорстоко постраждав від своїх найближчих родичів. На його боці було чимало людей, а серед них і Бумири. Громадами сиділи роди Яксів, Канів, Пораїв, Старжів, Візімірів та багатьох інших. Дивилися одні на одних, ніби промовляли очима: «Ми такі ж самі, як і ви».
Всі перешіптувались між собою, радилися.
— Треба Мишка обрати, — сказав один із їхньої дружини, — Мишка Криваву Шию. Він уже довів, що вміє вести у бій… А нам потрібен витязь і вождь…
— Та що ви мелете! — перебив його інший. — А чому б не обрати когось із Канів? Ці теж добре володіють списом, до того ж нам треба обрати заможного, щоб не довелось потім у складку утримувати його.
— То й Віші заможний рід, — кинув третій, — а старий Віш перший поплатився життям, що наважився віче скликати!
Зчинився гармидер; згоди не було; і тут почали горлати Лешки, виставляючи одного зі своїх.
— Досить із нас Лешків! — почулися крики. — Не хочемо!
Здійнялося сум'яття, дехто вже й кулак підвів. Коли дійшло до цього, Сцібор закликав людей опам'ятатись, нагадав, що вони на вічі, де все вирішує не кулак, а розумне слово. Найбільш сварливі замовкли, тільки зиркали й буркотіли собі під ніс.