- Земля скрізь під нами одна.
- І сонце над нами однаково світить…
- Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та - на БеО, а та - в ленкімнату.
- Добре, що є указки.
- Що воно значить оте наше «ел»?
- Може, Ленін?
- Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії.
- А як же його?
- Скажуть…
- А коли хто спитає?
- Скажеш - людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається…
- Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.
- Буває, чого ж… Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі…
- А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.
- Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, - не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.
- І кличку? То вже брешуть.
- І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку - кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!
- Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.
- Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.
- Це їм німецькі інженери набудували.
- Падлюки! У мене хату пустили з димом.
- А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що - вірите? - шкура на мені полопалася.
- Признався?
- Дзуськи!
- А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
- Кому яка доля, братці!…
- Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько - адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.
- А як спати?
- Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав
своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
Как устал боец, дремлет война…
З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
- Файні хлопці, - зауважує один, дивлячись услід офіцерам.
- Замолоді тільки.
- Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.
- Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.
- А Сагайди не влучиш: коли - добрий, а коли - як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…
- Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує…
- Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.
- А цей новий, чорнявенький-не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.
- Який там кавказець: Черниш… З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був…
- Такий поштивий і бійців називає на «ви».
- Це попервах: потім тикатиме.
- Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.
- А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш - і з головою пірнаєш… Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!…
Глава VII
Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень - так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнавчання з бійцями Брянський провадив завжди сам.