Черниша мимохіть кинуло вперед, далі від того крику, що вже переходив у стогін, він чув, як за ним і всі бійці повзуть швидше, бо сопуть тяжче і частіш. Кулі прошивали повітря щоразу густіше. Нарешті Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулі не залітали. «Що я зробив! -одразу жахнувся Черниш. - Що я зробив!»
З темряви підповзали бійці і зупинялись мовчки навколо, не підіймаючи голів од землі.
- Кого нема? - майже закричав Черниш, лютуючи невідомо на кого. - Кого нема?
Не було двох: Бузька і Вакуленка. Черниш, готовий на все, рішуче обернувся і поповз назад. Хай краще вб'є, але так він не піде до Брянського! В цей час його хтось міцно вхопив за ногу.
- Не ходіть… Ось я.
Це був Гай.
Не чекаючи відповіді, він зашерхотів у темряві, як вуж; розмашисте працюючи ліктями й колінами, вміло маневруючи межи трупів, боєць поповз на стогін. Дзижчали кулі, іноді подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на ці звуки, він чув поблизу щось незрівнянно важливіше: глухе туркотіння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тіло, ще тепле і все мокре від поту. По чоботу домашнього крою впізнав, що це Бузько. Тіло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, і весь час було чути поблизу тихе оте воркотіння: кров била цівкою з-під пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче заніміла в подиві вся земля: серце не билось.
Боєць понишпорив у кишенях, забрав гаманець і патрони і знову поповз. За кілька метрів він впізнав Вакуленка, бо навіть у темряві заблищала його лобата лиса голова без пілотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крізь горло.і вийшла на потилиці.
Біля каменя Гай передав Чернишеві документи вбитих, а собі залишив тільки Бузькові патрони. Всі знову встали, піддавши один одному трипудові ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотіли сягнути неба і, знесилившись, гнулися і вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на місце, ніхто не сказав ні слова. На вогневій, відшукавши Брянського, Черннш доповів йому, що люди з мінами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякі подробиці.
- Жаль, - сказав він по паузі. - Жаль. Особливо цього… Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметі. Ну що ж…
Брянський якусь мить подумав.
- Що ж… Забирай, друже, людей і… знову по міни. На ранок має бути «сабантуй».
Черниш козирнув і подав команду на п'ятий рейс.
Глава Х
На ранок справді почався «сабантуй», який уже й не змовкав до самого вечора. В бій були введені всі піхотні батальйони. Вони блокували зліва кілька живих ще дотів. Противник теж підкинув значні сили піхоти і виводив її раз по раз з окопів у контратаки, щоб звільнити замкнені в дотах гарнізони. Кілька разів піхота сходилася врукопаш на самій вершині.
Безнастанний гул, тріскотнява і хмари диму стояли над висотою, заволікаючи сонце.
Брянський стояв на спостережному пункті сьомої стрілецької роти і звідси керував огнем. Він мав завдання весь час тримати під обстрілом одну з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на висоту, вплітаючись у складне -Мереживо її оборони. У стереотрубу Брянський добре бачив цю траншею, обплетену зсередини лозою. По ній він бив, бив з самого ранку. Корегуючи вогонь, він рідко заглядав у таблицю стрільб, бо знав її майже напам'ять. Взагалі, математична пам'ять у нього була розвинута надзвичайно. Коли міни лягали десь поза траншеєю на обпаленій, переритій землі. Брянський не міг стримати свого роздратування.
- Партачі! Партачі! Партачі! - кричав він за кожним невдалим пострілом і, не відриваючись очима від цілі, грозився в трубку телефоністові і вимагав негайно ж повідомити установки: йому здавалося, що там наводчики геть усе переплутали. Зате, коли міна вибухала в самій траншеї, сповнюючи її димом, обличчя Брянського сяяло від вдоволення, він хапав Шовкуна за плече і енергійно тикав ординарця в тому напрямі.
- Бачиш, бачиш, - говорив він, не спускаючи очей з траншеї, - накрито! Ціль накрито! Чудесно! Молодці!
І нашвидку записував собі щось у блокнот. Організацію бою він завжди сприймав як процес невпинної творчості, матеріал для все нових узагальнень і вдосконалень. Брянський оцінював бій не лише за його остаточними результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим, як цей бій був підготовлений, проведений, як розгортався, як переборювалися складні ситуації і несподіванки, що завжди виникають у ході бойових дій. Навіть найменша операція батальйону виступала перед Брянським або «неохайною», як він говорив, з зайвими жертвами, або зробленою точно, красиво, з найменшими втратами. Після бою, коли командир батальйону збирає командирів рот, щоб зробити підсумки, Брянський нерідко саме так і висловлюється: