Зовсім близько попереду з-за пагорба нагло виріс довготелесий румун у зеленому мундирі і в постолах. Маковей встиг побачити навіть це - що румун у постолах. Чужинець, видно, теж ніяк не сподівався на таку зустріч і зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли мовчки, розгублені, збиті з пантелику обоє. Якби ще трохи пробігли, то, здається стукнулись би лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився на Маковейчика, а той - на нього. Це тривало якусь мить, а їм здалося, що стоять вони так уже здавна, стоять віч-навіч.
І враз, ніби за єдиним окликом, обоє круто повернулись і… дременули в різні боки.
Уже тільки чимало відбігши, Маковей почув, що за спиною в нього, бовтаючись, боляче б'ється автомат. Перед цим, налетівши на румуна, Маковей зовсім забув про свій пепеша, як, напевно, забув і румун про свою гвинтівку.
Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготів постолами, виринаючи та пірнаючи у складках висоти. На вилинялій румуновій спині танцювала забута гвинтівка. Телефоніст пустив довгу чергу йому навздогін. Румун на бігу озирнувся, нагнувсь і… глузливо поляпав себе долонею ззаду.
- Ах ти ж, мамалижник! - вигукнув Маковей, пускаючи вслід ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. - Чеше! аж кістки торохтять, а ще глузує!
Проте і самому Маковейчикові було якось і соромно, і легко,і весело.
«Щастя твоє, що автомат у мене був за спиною! - з веселими погрозами думав телефоніст. - А то я б тобі показав: ну шти русєшти!… І де він тут узявся? Чи, може, він також зв'язківець? Заблудився, видно, як погана вівця, та й гасає».
Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповісти товаришам про свою конфузну пригоду. Товариші підняли його на глум:
- Ех ти,соловей!
- Прогавив свого «язика»!
- Ти б же йому - хенде хох! - кричав Хаєцький.
- Забувся, - невміло каявся Маковейчик. - Все на той час вилетіло з голови. Очі в нього, як два чорні колодязі… Великі, блищать… Не одразу по них пальнеш…
Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, - тоді амінь
Вся рота нещадно потішалася з свого солов'я, проте потаємці і зважала на його зелену молодість. До того ж, це - перший бій.
Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобиві насмішки товаришів. Докори сумління, видно, не дуже гризли його за те, що з-під носа випустив живим того знужденного, більше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його перелякані, блискучі, мов чорнослив, очі…
- Як ти хоч мого ножа не загубив, - турбувався Хома Хаєцький, забираючи в Маковея свого ятагана. - Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити!
- А якби й загубив, то що? - лукаво задирався хлопець.
- Я би з тебе тоді шкуру на гамани дер би!… Пасами дер би! От що.
«Чекайте, - весело думав про себе Маковей, -чекайте… Хіба це вже й край… Стану і я згодом таким воякою, як ваші полкові «вовки». Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся…»
Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, видніються луки і біжить-струмує по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах і в білих штанях пасуть із собаками свої отари. І вівці мають маленькі голосні дзвіночки на шиях…
В серці малого телефоніста співають радісні сонячні хори…
Глава XI
Нарешті висота впала.
Це сталося наступної ночі перед світом, і першим про це дізнався Маковейчик. Лінія одразу сповнилась радісним клекотом, взаємними поздоровленнями. Вночі румуни відступили. Відступили раптово, крадькома, проте ніхто ще не знав, що на цей раз вони відступили востаннє, що цієї ночі Румунія, оповита загравами, була поставлена на коліна.