- Гарно горить, - сказав Брянський.
Вилізли на траву і всі закурили. Навіть Черниш закурив, ніби жартома, і чув, як голова його йде обертом.
Якийсь боєць з батіжком у руці пробіг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней.
- Запряжені? - спитав Хома Хаєцький.
- Запряжені.
- Гніді?
- Гніді.
- Не бачили.
Всіх опанував бадьорий, збуджений настрій, як після тяжкого бою, коли всі раптом зустрічаються живими. Улоговина поволі провітрювалась від їдкого диму, і гори наче розступались. За ними, сірими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще ніжнішою.
- А які тут соняшники ростуть - па-атку мій! - заспівав Хаєцький. - Буде, як з нашу хату!
- А вистигає все пізніше, хоч і південь, - зауважив Шовкун. - Дивіться: вересень, а овес ще майже зелений. І слива…
Прибіг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, і повідомив, що забито п'ятеро коней і потрощено його каруцу.
- А вашого поранило, - звернувся він до Черниша.
- Дуже? - рвучко підвівся Черниш. Обличчя його похмурніло.
- Як вам сказати… Він, як оце почалося, ошаленів зовсім, зринув з повода і вискочив на сошу. Хотів кудись бігти… Там і лежить, на соші…
- Покажіть мені.
Вони пішли з Блаженком.
- Не журіться, ми вам коня добудемо, - на ходу заспокоював Блаженко свого командира. - Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметі. Шосе було забите кіньми і рознесеними вщент возами. Черниш іще здалеку впізнав свого коня. Він борсався в кюветі, щоразу підіймаючи голову з білою лисинкою на лобі і намагаючись зіп'ястися на передні ноги. Але ноги дрижали, і кінь знову падав, тяжко зітхаючи. Куди він хотів тікати?… Йому вирвало груди. Він теж впізнав Черниша і потягнувся йому шиєю назустріч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. «Домнуле офіцер!…» Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. «Чимало ми пройшли з тобою відтоді, друже!…» В горлі у коня заклекотіло, ніби там билися і не могли вирватися назовні членороздільні звуки. «Що ти хочеш сказати, вірний товаришу?» Черниш розстебнув кобуру, добув пістолет і націлився прямо в лоб, у білу лисинку.
Кінь дивився. Пролунав постріл.
Глава XV
Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справді звідкись привели Чернишеві коника. Він був маленький, незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний.
- Наш, вітчизняний, - визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. - Густий, карапуз, хай його мамі!
Гори стали справжнім випробом для армійських коней. І бійці, які бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога - бельгійських, французьких, угорських, - переконалися, що все-таки найвитриваліші коні - це наші. Трофейні важкі битюги й красиві чистокровні рисаки спадали в тілі за кілька важких переходів, виснажувались на очах і падали в горах на кожнім кілометрі. Наші ж низькорослі кошлаті алтайські коники, невибагливі на корм, легкі і невтомні, тюпали й тюпали дні і ночі, підіймались на найкрутіші кряжі, скрізь вірно слугуючи бійцеві.
Хома Хаєцький з цього приводу мудрував:
- Куди їхнім коням до наших! Вони в них задихаються від ожиріння серця!… Легкодухі, як і їхні господарі! А гляньте на нашу дрібноту. Така ж густа і туга, як і наші люди. Скрізь пройде!…
Одну ваду мав коник, якого дістали Чернишеві: розкувавшись, він стер копито і шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь і вдалося добути Хомі та Блаженкові. Кинулися добирати підкову, але ніяка не підходила: всі були для цього малюка завеликі. Взагалі, підкова стала в горах коштовністю. Коли вона, одірвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зіскакувало з сідел одразу кілька вершників, наче то дзвеніло золото. Малі ж підкови для наших коней цінувались особливо високо, як пістолетні патрони найдефіцитніших калібрів. У тутешніх ковалів не було таких підків.
Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні. У Брянського кінь теж клацав: підкови ослабли, і їх треба було підтягати.
Брянський і Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузні в якесь з околишніх гірських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потім таки дозволив.
- Тільки ж не до темноти, - попередив він.
- Єсть… Доженем колону ще завидна, - пообіцяв Брянський і потряс у повітрі порожньою флягою: - Може, буде й бакшиш. Комбат усміхнувся, розуміючи, що йдеться про флягу вина.
Дорога величезною спіраллю спускалася вниз і далеко, по той бік долини, знову спіраллю підіймалася по підгір'ю. І скільки видно було, на цілі кілометри рухались і рухались колони військ, здіймаючи буру куряву.