Смерть Гая справила тяжке враження, підсилене ще, може, тим, що сталася вона не вчора в бурхливому пеклі бою, а саме цього ранку, коли так ясно було навкруги і безкраї степи дихали на них пишністю півдня, ароматом нових далеких походів… Бійці йшли, похмурі, задумливі, поволі спускаючись стежкою з висоти. Спідлоба поглядали на загадкові краї, що розстилалися перед ними внизу, на далекі міста, в яких вони ще не були, але мусять бути.
- І там наздоженем, - блимнув білками Хаєцький, ще більш потемнівши. - І все тоді пригадаємо. Все!
Незабаром догнали батальйон. Він також не встиг ще спуститися з висоти вниз, хоч розвідка доповідала, що і в першому містечку, і далі противника не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за три доби їли бійці як слід, розсівшись по зеленому підгір'ю, яке ще вчора було румунським тилом, їли повільно, зігріті ніжним сонцем, поглядаючи на нього так, наче довго не бачились.
Євген Черниш сидів на траві оддалік, спершись підборіддям на руки. Смерть Гая приголомшила його. Пригадалась позаминула ніч, коли Гай, рискуючи власним життям, поліз замість нього, Черниша, відшукувати між трупів Бузька і Вакуленка… І нинішній ранок, коли боєць уже лежав-горілиць на висоті, посічений, задимлений, з тими опаленими васильками в руці… Було нестерпно гірко.
За дні штурму Черниш помітно схуд, і його смугляве хлоп'яче обличчя ще більше витяглеся, густий рум'янець щік потемнів, як тужавий дубовий листок, повитий багрянцем.
Сонце уже підбилося. Внизу, на рівнині, у тремтливій гарячій прозорості, розкинулось степове містечко, яке Черниш ще в обороні не раз бачив на топографічній карті у Брянського. Там воно було тільки купкою чорних бездушних прямокутників, а насправді - тут перед очима - яке воно світле, красиве, сповнене живих барв! Широкі вулиці біжать до сонячної сліпучої річки, над кварталами строкато поблискують дахи, крізь густу зелень проглядають білі стіни будиночків, мов розвішані на деревах екрани. Все мирне, святкове, затишне… Але Черниш знає, що то лише видимість затишку: містечко розгромлене, перетворене в пустку. Щедра південна природа не встигла ще своєю буйною рослинністю прикрити рани війни. То тут, то там навіть неозброєним оком видно проламану черепицю крівель, величезні купи руїн між деревами… Будувала, творила людина для щастя, а чим усе обернулося?
Замислившись, Євген не помітив, як підійшов до нього з-за спини Роман Блаженно і, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на містечко.
- Я б їх не вбивав, -раптом промовив боєць, і Черниш, здригнувшись, оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима.
- Кого?
- Отих гітлерів, антонесок, отих міністрів, яким не си-диться без воєн… Убити - що ж… Це мало. Я закував би їх в ланцюги і водив би… Ні, хай би оті дрібні сироти водили, що вони їх, як макового зерна, пустили по світу. Хай би вони їх водили по всіх дорогах і по всіх країнах.
Не -давав би їм ні хліба, ні води… Хай би, душогуб й, їли отой попіл наших спалених хат… Гризли б оте закурене каміння… Я пік би їх повільно день при дню отим вогнем і залізом, що вони послали супроти нас. Щоб нажерлися тої війни, аби нікому й не забажалося її вже ніколи!…
- Пектимем, - крізь зуби процідив Черниш. - Випікатимем… Як пошесть.
| Блаженко, спитавши дозволу, сів і собі на траві і знову, дивлячись униз і мружачись, від чого його зморшкувате лице ще постарішало, журливо говорив:
- Але й того мало, мало!… Ось Гай був… Такий славний хлопчина… Молодий, моторний, совісний такий. Чи він вижив свій вік? Чи він не хотів би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому… так!
І боєць глибоко зітхнув. Деякий час обидва сиділи мовчки.
- Яке то щастя дано людині! - заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного світлого простору. - Отакий світ!… Скільком би вистачило!… А що з того?… Не вміє вона його спожити!
Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам'янів: Черниш плакав. Плакав, не помічаючи власних сліз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожнє містечко з білими екранами. Коли б його запитали, чого він плаче, він не зміг би й відповісти. Бувають хвилини, коли стає тоскно за все, стає жалко всього на світі. «Всіх хочеться приголубити», -не сходили йому з думки слова Гая.
Це були його перші й останні сльози на війні. Пізніше, іноді згадуючи їх, Черниш стидався своєї розчуленості, не знаючи, що, може, це був якраз найлюдяніший, найніжніший голос його молодого, ще не огрубілого в боях серця.
Подали команду рушати. Попереду пішли, не розосереджуючись, стрілецькі роти, потім штаб батальйону, потім рота Брянського. Спускаючись униз, Брянський і Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки. по слизькій траві. Зелені матер'яні чобітки Брянського зовсім вилиняли за ці дні.
«Вони вже все забули, все-все, - з докором подумав Черниш про офіцерів. - Невже і… Гая? Так швидко?»
Через кілька днів на марші, коли вони ближче зійшлися з Брянським, Черниш нагадав йому про цей епізод, про те, як вони пустотливо ковзались по траві… Старший лейтенант замислився.
- Знаєш, Євгене, - сказав він по деякій паузі, вперше звертаючись до Черниша на ймення. - Я бачив за цю війну багато чого. І багато чого зрозумів. Думаєш, ти не станеш таким? Від того, що тут побачиш, неминуче стаєш або черствішим, або мудрішим.
Глава XII
Тиргу-Фрумоський і Ясський укріплені райони противника були прорвані. Триста п'ятдесят залізобетонних оборонних споруд, що, здавалося, стали непорушним залізним валом від Пашкані до Ясс, тепер залишалися уже за спиною наших бійців. У прорив було введено ударні війська 2-го Українського фронту, і вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрічались на шляху, незабаром вийшли до міста Васлуй і, оволодівши ним, швидко просувались на південь. Падали одне за одним міста Роман, Бакеу, Бирлад, Хуші. Вийшовши в районі Лопушна - Леушені на річку Прут, війська 2-го Українського фронту зустрілися з військами 3-го Українського, які наступали всі ці дні з плацдарму біля Бендер, на захід уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з півдня і південного заходу кишинівське угруповання німецько-фашистських військ. З'єднавшись, війська обох Українських фронтів наглухо замкнули кільце навколо кишинівського угруповання противника. Почалось планомірне, нещадне стискування цього грандіозного кільця, в якому опинились, крім румунів, 15 німецьких дивізій з групи військ «Південна Україна». Розгорталась одна з найблискучіших битв Великої Вітчизняної війни. Кількома ударами наші війська розрубали на частини оточені дивізії ворога, ліквідуючи ті окремі клубки, що продовжували жити, як живе деякий час порубана на шматки гадюка. Кінчилось, як відомо, тим, що жоден полк, жоден підрозділ з десятків тисяч оточених не вирвався з кільця.
День і ніч гриміло в районах Ганчешт, Мінжира, Хуші, Бакеу. Червона Армія трощила оточені ворожі дивізії. Тим часом інші війська обох Українських фронтів вели навальний наступ на центральні райони Румунії. До складу одного з цих наступаючих з'єднань 2-го Українського фронту входив і гвардійський стрілецький полк гвардії підполковника Самієва.
Війська, ринувши, як весняні потоки з гір, затопили всі шляхи, що вели в глиб Румунії на південь і південний захід.
Уже дійшли відомості, що взято Кишинів, Ясси, що Румунія капітулює, але це були поки що тільки чутки, певного бійці нічого не знали. Ішли спішним маршем, дні і ночі, майже не відпочиваючи. І було дивно, що групи румунів, здавшись, бредуть назустріч без конвою і їх ніхто не чіпає, хіба що якийсь веселий боєць гукне: