- Ой жила, - сказав Сагайда, коли єфрейтор, відкозирявши за всіма правилами, відійшов.
- Жйла-то жила, - згодився Брянський, - але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплінований і стріляє краще за інших.
Брянський не встиг кінчити. Небо раптом загуло десь зовсім близько за горою, і хтось страшно закричав:
- Повітря! Повітря!!!
Вони зірвались на ноги і кинулись до найближчої щілини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку.
По садках залопотіли зенітки, про які досі й не знала піхота, що вони тут є. Бійці заметались, і їх стало одразу дуже багато. Одні шукали схованок у землі, інші кинулися за село в гори, що обступили його стрімкими кам'яними мурами. В нестямі дерлися кудись між стрімке каміння і знову скочувались вниз.
Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальніше. Черниш плигнув у щілину на чиїсь пругкі тіла.
Земля розкололась і вдарила вгору пружним полум'ям. Стало гірко й темно.
- Пронеси, пронеси! - палко шептав хтось під Чернишем.
Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепуджені коні в запряжці і без їздового. Небо, виючи, падало прямо над щілиною. «Невже тут, невже тут? - гарячкове працювала думка Черниша. - Не може бути, не може бути!»
- О, пронеси, пронеси, - шепотіло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, і стало душно. Наступний вибух уже - він чув - розлігся далі, потім - ще далі.
- Прогуло! - озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Він допоміг і Чернишеві видобути ноги, привалені землею, їдкий газовий туман стояв навколо. З дна щілини підвівся Хаєцький, вибираючи сіно з вусів.
- Хаєцький! - здивувався Черниш. - Це ви були піді мною?
- Як бачите, товаришу гвардії молодший лейтенант. Справді я.
- То ви й шепотіли: «Пронеси»?
- Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакі праники летіли повз нас, га?
Садком біг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледівши своїх, він крикнув:
- Старшого лейтенанта не бачили?
- Ні, - відповів Сагайда. - Ми й самих себе не бачили.
- От горечко! - вдарив Шовкун об поли руками і кинувся бігти далі.
- Ось вони тут! - пожалів земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зітхнув і підійшов до щілини, ніяковіючи перед усіма за своє збентеження.
- Там усі живі? - звернувся до нього Брянський, вилізаючи з окопу.
- Наші всі. А в четвертій роті… Лихо! їх було двоє чи троє під черешнею… То ні єден не встав.
- Горить! - раптом вигукнув Хома. - «Містер» горить!
Всі глянули, куди він вказував. Справді, на одній з найвищих гір, розіп'явшись на деревах, як чорний крук, догорав підбитий нашими зенітками ворожий літак. Султан чорного диму вставав над ним.
- Гарно горить, - сказав Брянський.
Вилізли на траву і всі закурили. Навіть Черниш закурив, ніби жартома, і чув, як голова його йде обертом.
Якийсь боєць з батіжком у руці пробіг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней.
- Запряжені? - спитав Хома Хаєцький.
- Запряжені.
- Гніді?
- Гніді.
- Не бачили.
Всіх опанував бадьорий, збуджений настрій, як після тяжкого бою, коли всі раптом зустрічаються живими. Улоговина поволі провітрювалась від їдкого диму, і гори наче розступались. За ними, сірими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще ніжнішою.
- А які тут соняшники ростуть - па-атку мій! - заспівав Хаєцький. - Буде, як з нашу хату!
- А вистигає все пізніше, хоч і південь, - зауважив Шовкун. - Дивіться: вересень, а овес ще майже зелений. І слива…
Прибіг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, і повідомив, що забито п'ятеро коней і потрощено його каруцу.
- А вашого поранило, - звернувся він до Черниша.
- Дуже? - рвучко підвівся Черниш. Обличчя його похмурніло.
- Як вам сказати… Він, як оце почалося, ошаленів зовсім, зринув з повода і вискочив на сошу. Хотів кудись бігти… Там і лежить, на соші…
- Покажіть мені.
Вони пішли з Блаженком.
- Не журіться, ми вам коня добудемо, - на ходу заспокоював Блаженко свого командира. - Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметі. Шосе було забите кіньми і рознесеними вщент возами. Черниш іще здалеку впізнав свого коня. Він борсався в кюветі, щоразу підіймаючи голову з білою лисинкою на лобі і намагаючись зіп'ястися на передні ноги. Але ноги дрижали, і кінь знову падав, тяжко зітхаючи. Куди він хотів тікати?… Йому вирвало груди. Він теж впізнав Черниша і потягнувся йому шиєю назустріч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. «Домнуле офіцер!…» Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. «Чимало ми пройшли з тобою відтоді, друже!…» В горлі у коня заклекотіло, ніби там билися і не могли вирватися назовні членороздільні звуки. «Що ти хочеш сказати, вірний товаришу?» Черниш розстебнув кобуру, добув пістолет і націлився прямо в лоб, у білу лисинку.
Кінь дивився. Пролунав постріл.
Глава XV
Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справді звідкись привели Чернишеві коника. Він був маленький, незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний.
- Наш, вітчизняний, - визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. - Густий, карапуз, хай його мамі!
Гори стали справжнім випробом для армійських коней. І бійці, які бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога - бельгійських, французьких, угорських, - переконалися, що все-таки найвитриваліші коні - це наші. Трофейні важкі битюги й красиві чистокровні рисаки спадали в тілі за кілька важких переходів, виснажувались на очах і падали в горах на кожнім кілометрі. Наші ж низькорослі кошлаті алтайські коники, невибагливі на корм, легкі і невтомні, тюпали й тюпали дні і ночі, підіймались на найкрутіші кряжі, скрізь вірно слугуючи бійцеві.
Хома Хаєцький з цього приводу мудрував:
- Куди їхнім коням до наших! Вони в них задихаються від ожиріння серця!… Легкодухі, як і їхні господарі! А гляньте на нашу дрібноту. Така ж густа і туга, як і наші люди. Скрізь пройде!…
Одну ваду мав коник, якого дістали Чернишеві: розкувавшись, він стер копито і шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь і вдалося добути Хомі та Блаженкові. Кинулися добирати підкову, але ніяка не підходила: всі були для цього малюка завеликі. Взагалі, підкова стала в горах коштовністю. Коли вона, одірвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зіскакувало з сідел одразу кілька вершників, наче то дзвеніло золото. Малі ж підкови для наших коней цінувались особливо високо, як пістолетні патрони найдефіцитніших калібрів. У тутешніх ковалів не було таких підків.
Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні. У Брянського кінь теж клацав: підкови ослабли, і їх треба було підтягати.
Брянський і Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузні в якесь з околишніх гірських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потім таки дозволив.
- Тільки ж не до темноти, - попередив він.
- Єсть… Доженем колону ще завидна, - пообіцяв Брянський і потряс у повітрі порожньою флягою: - Може, буде й бакшиш. Комбат усміхнувся, розуміючи, що йдеться про флягу вина.
Дорога величезною спіраллю спускалася вниз і далеко, по той бік долини, знову спіраллю підіймалася по підгір'ю. І скільки видно було, на цілі кілометри рухались і рухались колони військ, здіймаючи буру куряву.
Ліворуч по долині, вкритій лісом, на значній віддалі від шосе Брянський і Черниш помітили дахи гірського селища. Там мала бути кузня. На стежці, яка звертала туди від шосе, виднілися свіжі сліди підків.
Коли Брянський і Черниш уже звертали на стежку, їх обігнав Козаков. Він щодуху мчав униз по шосе в червоній пожежній машині з мідними дзвонами по боках. В машині стояли ще кілька полкових розвідників з автоматами, в пілотках набакир. За кермом сидів маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначені захищати європейського панка від передчасних зморщок, тепер захищали бійця від сонця і пилюги…