Як це нагадує сучасність, наприклад, з промовами Вишенського.
Перший том книги де Кюстін закінчує такими зауваженнями:
«Перед цією подорожжю мої ідеї про деспотизм були породжені студіями, які я зробив над суспільністю австрійською та прусською. Я не знав, що ті держави є деспотичні лише по імені та що звичаї там служать для поліпшення установ; я казав собі: «Там, деспотично ведені народи мені здавалися найщасливішими людьми на світі, деспотизм злагіднений м’якістю звичаїв не е таким обридливим явищем, як про це нам кажуть наші філософи; я не знав, що таке зустріч з абсолютним правлінням та нацією рабів».
Саме в Росії слід студіювати жахливе сполучення європейського духу та знання з азіатським генієм. Я це сполучення вважаю тим більше небезпечним, що воно може довго тривати, бо амбіції та страх породжують тут мовчання. Це примусове мовчання витворює тишу цвинтаря, зовнішній лад, що міцніший та жахливіший, ніж анархія. Через те я кажу вам це вдруге, що хвороба, яку воно спричиняє, здається вічною».
Кюстін знаходить тут ряд вражаючих подібностей між Францією та Росією (брак соціальної ієрархії; в одній та другій країні маса людей невдоволена... Отже, під необмеженим деспотизмом люди подратовані, збентежені, як за республіки...) та різниці між ними є:
«Мусимо зробити одне заеадниче застереження для виявлення різниці між соціальним станом цих двох країн. У Франції революційна тиранія є проминаючим злом. В Росії тиранія деспотизму є перманентною революцією».
V
В’ЯЗНИЦЯ, КЛЮЧ ВІД ЯКОЇ
ТРИМАЄ ІМПЕРАТОР
ПЕРЕХОДИМО ТЕПЕР ДО ДРУГОГО ТОМУ ЦЬОГО ТВОРУ, ЩО ВСЕ ЩЕ ПРИСВЯЧЕНИЙ ВРАЖЕННЯМ, ВИНЕСЕНИМ ІЗ СТОЛИЦІ МОСКОВСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.
Надзвичайно влучно помітив Кюстін невпинну, вічну підозріливість москалів, які й до цього часу вбачають у кожному чужинці шпигуна:
«Дипломатичний корпус та європейців взагалі цей уряд із візантійським духом й ціла Росія завжди вважали за ворожих заздрих шпигунів. Під цим оглядом москалі нагадують китайців, бо й одні й другі завжди думають, що чужинці їм заздрять; вони по собі судять про нас».
До цього, очевидно, долучається почуття вічного страху, спричиненого вічним, перманентним терором московської влади:
«В Росії страх заступає, тобто паралізує думку; це відчуття, коли воно єдине, не може створити нічого, крім зовнішньої цивілізації. Хай це не сподобається короткозорцям, але страх ніколи не стане душею добре влаштованого суспільства; це не є лад, це вітрило хаосу, от і все: де нема свободи, нема душі і нема правди. Росія є тілом без життя; велетнем, який животіє з однією головою, але всі члени, в рівній мірі позбавлені сили, не діють. Звідси глибока тривога, невисловлений біль, який вказує на органічну хворобу.
Я переконаний, що з усіх країн землі, Росія є тією, де люди мають найменше справжнього щастя. Ми не є щасливі в себе, але ми відчуваємо, що щастя залежить від нас; у росіян воно не є можливе. Уявіть собі республіканські пристрасті (бо під імператором Росії царює фіктивна рівність), що киплять у мовчанці деспотизму; це застрашуюча комбінація, особливо тим майбутнім, яким вона загрожує світові. Росія є міцно замішеним казаном кип’ячої води, наставленим, над вогнем, що стає все більш палючим; я боюся вибуху...»
Як бачимо, де Кюстін дуже влучно помічав і дуже добре передбачав. Його блискучі спостереження не потребують жодних коментарів.
А от його зауваження про «голову без тіла», яке дає краще зрозуміти попередні слова на цю тему:
«Отже, це голова без тіла, цей суверен без народу, хто влаштовує народні популярні свята. Мені здається, що раніш, як творити популярність, слід було створити народ».
Цих популярних свят, влаштованих царем для мужиків у Петергофі, знаходимо багато на сторінках перших двох томів листів де Кюстіна.
А от ще декілька зауважень маркіза, неначе зроблених про нинішню Росію:
«Росія — це імперія каталогів: якщо читати їх, як збірку наліпок — це чудесно; але стережіться йти далі поза назвами. Якщо ви розгорнете книгу, ви там не знайдете Нічого з того, що вона обіцяє: усі розділи зазначені, але всіх їх треба ще заповнити. Скільки лісів є лише багнами, де ви ані трісочки не зрубаєте!... Віддалені полки є кадрами, де нема ані солдата; міста, шляхи — все це проекти; сама нація, нарешті, є лише рекламою, наліпленою на Європу, оманою нерозважної дипломатичної фікції».
Кюстін помічає і брак сміху: «Серед тих тисяч представників цієї фальшивої російської нації, скупчених учора ввечорі у петергофському палаці, було б даремно шукати веселого обличчя, коли хто й бреше, то не можна сміятись.