Потвора сама приявна особисто при всіх наряджених нею тортурах: випари крови п’янять її, не насичуючи. Він завжди дуже веселий, коли він бачить смерть та спричиняє муки багатьох нещасних.
Він витворює для себе забаву, що я кажу, обов’язок ображати їхні муки, розтинаючи їх своїм глузливим словом, гострішим як лезо його ножів.
Отже, перед цим видовищем Московщина мовчить!.. Та ні, незабаром ви побачите, як вона зворушиться, вона зараз запротестує. Але не думайте, що вона це зробить в обороні потоптаної людяности, вона протестуватиме проти небезпеки позбутися князя, що керує нею так, як ви щойно бачили.
Потвора, давши стільки доказів жорстокосте, мала б бути знана для свого народу і вона була знана!.. Але раптом, чи то щоб розважити себе вимірюванням терпеливости московитів, чи з християнського каяття (він удавав пошану перед святощами, лицемірство само могло перемінитися на справжню побожність в певних хвилинах цього цілком протиприродного життя), отже нехай це буде християнське каяття, чи від страху, чи від забаганок, чи від утоми, чи від хитрощів — одного дня він покинув своє берло, тобто свою сокиру, та кинув корону об землю. Тоді, але лише тоді, за час цього цілого довгого царювання, імперія розворушилася. Націям загрожена визволенням, збудилася зненацька: москалі, досі німі свідки, безвільні знаряддя таких страхів, віднайшли голос і цей голос народу, що гадає бути голосом Бога, підноситься раптово, щоб оплакати втрат) такого тирана!.. Може вони мали сумнів щодо його щирости, боялися не безпідставно його помсти, на коли було б прийняте удаване його зречення: хто знає, чи ця любов до князя не мала за своє джерело жах, навіяний тираном, — москалі вдосконалили жах, чіпляючи йому маску любови.
Москві загрожує ворожа інвазія (Іван влучно вибрав час на каяття), москалі боялися безладдя, інакше кажучи, — вони передбачають хвилину, коли, не можучи забезпечити для себе свободу, вони будуть примушені думати і бажати по своїй волі показати себе людьми та, що найгірше, громадянами; що стало б щастям для другого народу — знеохочує цей. Коротко, Московщина втомлена своєю довгою немічністю, віддано вклякає перед чобітьми Івана, яких вона боїться менше, як самої себе. Вона благає цього незаступимого володаря, вона збирає його скривавлену корону і берло та повертає йому. Просить у нього єдиної ласки: згодитися знову одягти на неї залізне ярмо, в якому вона ніколи не втомилася ходити.
Якщо це покора, то вона йде задалеко, Навіть для християн; якщо це підлість, — то вона непростима; а коли це патріотизм, — то він нечестивий. Коли людина зломить свої гордощі, то вона творить добро; коли людина любить невільництво, — то чинить зло. Релігія покоряє, невільництво упідлює і між ними двома існує така різниця, як між святістю та брутальністю.
Як би там не було, московити, заглушуючи крик свого сумління, вірять у царя більше як у Бога. Чи таким чином вони створюють для себе чесноту, приносячи все в жертву для рятунку імперії, ганебної імперії, існування якої може бути продовжене лише потоптанням людської гідности!!! Засліплені монархічним ідолопоклонством, яке створили самі для себе, москалі нашого століття, так само як і москалі століття Івана, забувають, що пошана перед справедливістю, що культ правди має більшу вартість для всіх людей із слов’янами включно, аніж для Росії.
Тут мені ще раз об’являється інтервенція понадприродної влади із старовинними формами. З тремтінням запитуєш себе, яка є майбутність, що її Провидіння обрало для цієї суспільносте, яке такою ціною купує собі продовження життя.
Я досить часто звертав вашу увагу на те, що нова римська імперія тліє в Росії під попелом Візантії. Самий жах не викликає такої терпеливости. Ні, повірте моєму передчуттю, є одна пристрасть, яку москалі розуміють, як жодний народ її це розумів від часу римлян: це амбіція. Амбіція примушує їх жертвувати всім, абсолютно всім, як Бонапарт, до конечности існування включно.
Це той найвищий закон, що підпорядковує цю націю Іванові IV: хай буде тигр замість Бога, щоб лише не заникла імперія — така була російська політика за цього царювання, що створило Росію. Та мене жахає значно більше терпеливість жертв, аніж жорстокість тирана. Це політика інстинкту чи політика розрахунку, що для мене мало важить! Що для мене є важливим та що я бачу з жахом, — це те, що вона триває вічно, зміняючись відповідно до обставин та що ще сьогодні вона викликала б ті самі наслідки під подібним царем, коли б земля породила двічі Івана IV.