Помимо всіх можливих моральних та метафізичних пояснень, вдача Івана, кривавого тирана у зрілому віці та на схилі життя, є загадкою для людського серця та ми ставили б під сумнів найбільш правдиві звіти про його життя, коли б літописи інших народів не давали рівно дивовижних взірців».
Карамзін веде далі свою оборону дуже похлібним для Івана IV порівнянням з Каліґулею, Нероном та Людовиком XI. Далі історик пише: «Ці звироднілі істоти, суперечні всім законам розуму, появляються в просторах, наче страшні метеори, щоб показати нам безодню зіпсуття, до якої може впасти людина, та змусити нас тремтіти!.. Життя тирана є нещастям для людського роду, але його історія завжди залишає корисні вказівки монархам та народам. Навіяти огиду до злого, чи це не є поширюванням любові до добра у серцях усіх? Слава добі, коли історик, озброєний смолоскипом правди, може під самодержавним урядом, вкрити деспотів вічною ганьбою, щоб у майбутньому нещастя не стрінуло інших! Якщо для мертвих це вже не має значення, то принаймні живі бояться загального прокляття та осуду історії. Ця остання, не спроможна направити злих, але вона іноді запобігає завжди можливим злочинам, бо пристрасті також виявляють свій шал у цивілізованих століттях. Занадто часто їх ґвалтовність примушує розум До мовчанки або до усправедливлення рабським голосом вибриків, що є їх наслідком», (ст. 558, 559, т. 9. Карамзін, «Історія Росії»),
Далі слідує похвала на славу потвори. Усі ці моральні вихиляси, усі ці словесні обережності, невидно перетворюються на криваву сатиру; подібна боязнь рівнозначна відвазі, це об’явлення; об’явлення тим більше вражаюче, бо мимовільне.
Одначе москалі, заохочені похвалою суверена, пишаються Карамзіним, якого вони подивляють з наказу в той час, як вони Повинні б викинути цю книгу з усіх своїх книгозбірень, переробити її Текст, проголосити перший підробкою, чи скорше заперечувати його існування, підтвердити; що він ніколи не вийшов, та що публікація розпочалася з другого видання, яке тим самим стане першим.
Чи не така ж їхня звичка виступати проти кожної їм нелюбої правди?
В Санкт-Петербурзі дусять небезпечних осіб та замовчують небажані явища; з цим роблять, як заманеться. Якщо москалі ие вхопляться за цей спосіб оборони проти ударів, що їх завдає деспотизмові книга Карамзіна, то помста історії буде майже запевнена, бо правда є частинно виявлена.
Європа навпаки повинна шанувати Карамзіна, який би чужинець одержав дозвіл ритися в джерелах, звідки він черпав для здобуття крихти світла, яку він кинув на найтемнішу із сучасних історій? Адже таким чином деспотичний лад може бути суджений та засуджений. Подібний лад може існувати лише при допомозі мовчання та темряви!!!
Слід зазначити, що «моральні вихиляси та словесні викрутаси» тодішнього Карамзіна в обороні Івана IV-го надзвичайно нагадують сучасні промови теперішніх Вишинських в ООН в обороні невільничих таборів праці в СРСР і т. п.
Так само сучасна Росія дійшла до того вершка розуміння шкідливосте історії для абсолютичного ладу, про яку згадує Кюстін. Тепер оголошуються неіснуючими не лише окремі небажані історичні праці, але й цілі історичні школи. Але не в наслідок читання твору Кюстіна, а в наслідок самої механіки московського державного абсолютизму, так глибоко розгаданого французьким подорожнім.
Кюстін наводить ще ряд уступів з Карамзіна, де окреслена. вдача та панування Івана IV та його діда Івана III; щодо цього — Кюстін висловлюється вже від себе так: «Це Іван III був справжнім фундатором сучасної російської імперії; це також він перебудував з каменю мури Кремля. Ще один жахливий гість, ще один привид придатний до появи в цьому палаці та спочивання на вістрях цих веж!!!
Змальований Карамзіним образ Івана III не закреслює слів цього великого князя: «Я дам вам у царі, кого захочу».
Пйотр І затвердив засаду Івана III, підпорядковуючи, як і цей князь, спадковість корони примхам царя. Цей самий реформатор ще більше наблизився до тирана тортурами, яким він віддав свого сина та, так званих, спільників цього сина. Ви прочитайте витяг з історії де Сеґюра, що доводить подібність сучасного великого реформатора до потвори, про що ми не знали давніше — перед появою твору Сеґюра. Справа торкається законів, проголошених Петром, зради його супроти свого нещасного сина та тортур духовних та інших осіб, що заохочували його сина до спротиву перед цивілізацією, привезеною із Заходу.
«Воєнний регламент», у двох частинах та в 91 розділах, оголошений року 1716: «Початок є вражаючий: або з щирої побожности, або через політику голови церкви, що хоче зберегти у цілій своїй силі такі могутні побуджений, Пйотр тут проголошує, що з усіх справжніх християн» — «військовий є той, чиє життя має бути найбільш чисте, пристойне та християнське; християнський вояк мусить бути завжди готовим стати перед Богом, без чого цілковито не було би безпеки потрібної для спілих жертв, яких його батьківщина вимагає від нього» — та він закінчує цим наведенням з Ксенофанта: «У боях ті, що найбільше бояться Бога, найменше бояться людей». Далі, він застерігається щодо найменших провин супроти Бога, дисципліни, законів, чести та навіть супроти громадянства, неначе він хотів створити зі своєї армії окрему націю серед нації, та взірець для неї.