Зустрівши в Ярославі на березі Волги кількох селян, що мовчазно пройшли, не глянувши навіть на чужинця, де Кюстін цілком влучно узагальнює: «Москалі мовчазні й позбавлені цікавости; я розумію їх: те, що вони знають, знеохочує їх до того, що їм незнане».
Захоплюючись співучістю мови, зокрема простолюддя, меланхолійною музичністю пісень, Кюстін не закриває очей на темні сторони національної вдачі цього народу: «У звичайних обставинах, у дрібних справах, москалі позбавлені добродушносте, а у великих — недовірливі.
Егоїзм, байдужість — от що знаходите в них, коли докладніше приглянетесь. Ця безсердечність є прикметою всіх станів. Тонка і наївна жартобливість французів тут заступлена ворожою настороженістю, спостережливою шкідливістю, заздрісною в’їдливістю, нарешті — сатиричним смутком... Тут суворість підсоння змушує людину до постійної боротьби, а суворість уряду та призвичаєння до шпигунства роблять характери меланхолійними, а себелюбство — підозрілим. Завжди тут бояться когось чи чогось; але найгірше те, що ця боязливість має підстави, до неї не признаються, але тим більше не ховаються з нею, перед очима трохи уважного та призвичаєного спостерігача.»
Вертаючись з Костроми до Ярославля, маркіз змальовує переправу через Волгу: «В Кунічі пором, на якому ми переправились через Волгу, не був надійний: баржа мала такі низькі борти, що найменша дрібниця могла нас затопити. Вигляд цього малого міста під сірим небом був такий сумний: вогкість, холод, а злива загнала населення до хат. Дув студений вітер. Як би хвилі на Волзі збільшилися, то була б для нас велика небезпека. Я пригадав собі, що в Петербурзі ніхто не турбується тим, щоб витягати потапаючих у Неві та казав до себе: «Якщо я впаду до Волги в Кунічі, то ніхто не кинеться мені на поміч... Жоден крик не прозвучав би для мене на цих людних берегах, що, проте, здаються пустельними. До такої міри міста, земля, небо і люди є тут сумні та Мовчазні. Москалі мають такий сумний вигляд, що, на мій погляд, вони байдужі до свого власного життя, як і до чужого.
Свобода — це почуття гідности, що прив’язує людину до себе самої, до батьківщини, до всього. А тут існування до такої міри злучене з обмеженнями, що кожен, здається, таємно плекає бажання змінити місце добуту, але не має змоги цього зробити. Пани не мають пашпортів, а селяни грошей, і людина лишається там, де є — терпелива з одчаю, інакше кажучи, однаково байдужа до свого життя, як і до своєї смерти. Самовідречення, яке всюди інде є чеснотою, стає хибою в Росії, бо вона увічнює ґвалтовну непорушність речей.
Тут ставиться питання не про політичну свободу, а лише про особисту незалежність, можливість рухів, а навіть вільного вислову природного почуття; проте, все це недосяжне в Росії ні для кого, за винятком володаря. Невільники сваряться притишеним голосом; гнів є тут привілеєм влади. Чим довше я бачу, як люди заховують спокійний вигляд під цією владою, тим більше мені їх жаль. Тиша або кнут — така тут є умова існування. Кнут для вельмож — це Сибір... А Сибір сам є переборщенням Росії».
Строкаті та барвисті описи ярмаркових дивоглядів у Нижньому Новгороді, яким маркіз присвятив не один десяток сторінок, тепер нас мало цікавлять. Значно цікавіші для нас спостереження автора щодо московської народної душі, які здаються нам дуже йлучними, правильними та, що зокрема дуже важливе, цілком придатними для вияснення сучасних «кремлівських загадок». Ці зауваження Кюстін робить на основі власних спостережень на цьому ярмарку, де, крім представників цілого ряду східніх народів, було багато москалів, лише менше з аристократичних салонів, а більше з простолюдця!
«Московський мужик має засаду не визнавати жодних перепон для своїх бажань... Бідний, засліпленче!... Але він вважає себе душею та тілом приналежним своєму панові. Відповідно цій суспільній відданості, він живе без радости, але не без гордости. Цій людині досить пихи для животіння... Вона прибирає всі форми, навіть форму покори, цієї релігійної скромносте, винайденої християнами.
Москаль не вміє сказати «ні своєму панові, який для нього заступає двох інших значно більших панів — Бога та імператора».
Де Кюстін присвячує рівнож багато місця народним співам, які йому дуже подобаються, але він вражений понурою сумовитістю цих пісень, під впливом яких він звертається в іронічній формі до володаря цієї країни.
«На місці імператора я б не обмежився Забороною скарги, я заборонив би підданим співи, бо це перероблені скарги; ці скорботні звуки є свідченням, але можуть стати обвинуваченням, тож справедливим є те, що за деспотизму навіть мистецтва, якщо вони національні, не можуть вважатися невинними. Це є замасковані протести... В Росії, з найдальших закутків, пустель, голос людини підносить до неба свої мстиві скарги, просячи в Бога частини щастя, в якому їй тут відмовлено на землі!.. Якщо ви досить могутні для гноблення людей, то слід бути досить послідовним, щоб сказати їм: Не співайте! Ніщо Не нагадує так про щоденні терпіння, як сумні його розваги».