X
СИБІРСЬКИЙ ШЛЯХ
НА ОСТАННІЙ ПОШТІ ПЕРЕД НИЖНІМ НОВГОРОДОМ МАРКІЗ ЗАНОТОВУЄ ТАКІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ:
«Значна частина шляху від Ярославля до Нижнього е широкою садовою алеєю, цей шлях ширший, за нашу велику алею Шан з’Елізе у Парижі. А по боках ще дві другі алеї, встелені травою та обсаджені березами. Вчора я захоплювався красою цього шляху перед моїм фельдєґером:
— Охоче вірю цьому, охоче вірю... Це великий сибірський шлях! — відповів мені фельдєґер.
Я похолонув від цього слова. Я подумав, що я подорожую цим шляхом для своєї приємності, але які є відчування та думки нещасливців, що перебули подорож раніше мене? І ті почуття та думки, викликані моєю уявою, мене постійно турбували: Я буду шукати розваги, розривки на слідах одчаю других... Сибір!... Це російське пекло безнастанно переді мною...
Я дивився, розчарований, на велику сибірську дорогу, коли здалеку побачив озброєних людей, що спинилися під березами.
— Що роблять тут ці солдати? — спитав я мого водія.
— Це, — відповів він, — козаки, що ведуть вигнанців на Сибір!
Таким чином це не сон, це не газетна міфологія; я ось тут бачу справжніх нещасливців, правдивих засланців, що йдуть пішки шукати в муках країни, де вони мають умерти, забуті світом, далеко від усього, що було для них дороге, на самоті з Богом, що не створив їх на ці муки. Я може стрічав їхніх матерів, їхніх жінок, чи може стріну їх самих. Сльози наплили мені на очі при наближенні до цих нещасних, біля яких я навіть не міг спинитися, щоб не стати підозрілим для мого дозорця. Ах!.. Супроти таких марень, почуття безсилости мого співчуття принижувало, а гнів заступив розчулення в моєму серці! Я хотів би бути дуже далеко від країни, де нікчема, що служить мені за гінця, міг стати настільки страшним, щоб своєю приявністю змусити мене ховати найприродніші співчуття!
Злочинців у нас судять розважно, але по кількох місяцях перебування в Росії я вже більше не вірю у законність. Тут було шість засланців, а ці засуджені, хоч і в кайданах, були невинні в моїх очах, бо за деспотизму немає злочинців, крім людини, що карає. Цих шістьох піших засланців провадило дванадцять козаків на конях. Вікно мого повозу було замкнене, та чим більше ми наближувалися до них, тим уважніше дивився мій дозорець на рухи мого обличчя. Він вдивлявся в мене. Я був дивно вражений тими зусиллями, які він робив, щоб переконати мене, що люди, попри яких ми проїхали, були звичайними злочинцями, і що між ними не було жодного політичного в’язня. Я понуро мовчав. Ця дбайливість, з якою він намагався відповісти на мою думку, здавалась мені вельми вимовною. Він читав її з мого обличчя, казав я собі; його думка дала йому можливість відгадати мою. Жахлива проникливість підданців деспотизму! Усі є шпигунами, навіть, як аматори та без нагороди».
Цей, наведений нами, уривок з цього незабутнього твору, так само, як ряд попередніх уривків, дають нам можливість зрозуміти, чому всякі газетні москалики розмаїтих відтінків червоної та чорної барв люто скаженіють і шалено гавкають ігри найменшій згадці про маркіза де Кюстіна: його твір надзвичайно гостро влучав та й ще влучає в саме обличчя Росії — тоді Ніколаївської, Ангальт-Ґотторської, тепер Джуґашвілі-Хрущовської. Тоді лише можна зрозуміти, чому «Ліга боротьби проти історичних наклепів» містить на сторінках малоросійської ковалевсько-лазаревської «Пансе Рюс» в Лютеці довжелезні еляборати проти «подлєйшіх пісем маркіза де Кюстіна». Чому хвилюється навіть така бюрократична мумія, як професор Тімашев та намагається знищити кнйгу Кюстіна на сторінках «Нового Русского Слова» містера Вайнбаума, так само як невсипущий «вєрзіла, ґроміла і вишібала», як його влучно охрестила ворожа до нього генеральська «ґлазенал-чухновська преса» — Солонєвич, що на шпальтах своєї уругвайської «Нуестро Паіс» містить заклопотано довгі розправи своїх поплечників проти невмирущого твору де Кюстіна. (Кремньов: «Клеветнікі Россії», Ширяєв-Алімов та інші).
XI
ЯРМАРОК У НИЖНІМ НОВГОРОДІ.
НАРЕШТІ, 29 СЕРПНЯ 1839 РОКУ КЮСТІН ПРИЇХАВ ДО НИЖНЬОГО НОВГОРОДА, ДЕ ТОДІ ЩОРОКУ ВІДБУВАВСЯ ЯРМАРОК: