«Я був подвійно щасливий з уваги на московського в’язня та себе самого, залишаючи це місто, колись славне своїм безладдям від свободи без порядку, а тепер знищене тим, що зветься добрим ладом, що тут є рівнозначний смерті.»
По повороті до столиці нанкінського райху — Кюстін довідався про скасування Палкіним греко-католицьrої церкви:
«У хвилини, коли готувався залишити Санкт-Петербург, декілька осіб зовсім нишком оплакували скасування Унії та розповідали про насильницькі методи, що, нарешті, довели до цього антирелігійного акту, прославленого як перемога російської церкви. Скриті переслідування, що їх доводиться терпіти багатьом уніатським священикам, обурюють найбільш байдужі серця; але в країні, де віддаль і таємниця сприяють насильству та сприяють найбільш тиранським учинкам, тут усі насильства залишаються затаєними. Це все мені нагадав глибокий змістом вислів, що його часто вживали росіяни, позбавлені протекторів: «До Бога високо — до царя далеко»! (Див. «Книга переслідувань і терпінь Католицької Церкви в Росії» Livre des persecutions et Souffrances de l’Eglise Cotolique en Russie та прекрасні статті в Journal des Debats у жовтні місяці 1842).
Коли сонце свободи друку зійде над Росією, то решта світу здригнеться від того, що воно освітить не лише з давніх кривд, але й із щоденних, Та ніхто не зворушиться, бо така є доля правди на землі: поки народи мають найбільшу потребу її пізнати, — вони її не знають, а коли довідаються про неї, тоді вона їм вже не належить. Кривди поваленого уряду не викликають нічого, крім холодних вигуків, а ті, що їх викривають, уходять за завзятців, що б’ють лежачого ворога в той час, коли вибрики цієї самої влади залишаються дбайливо захованими, поїси вона тримається в сідлі, бо перш за все вона вживає свою силу на те, щоб душити скарги своїх жертв; уряд винищує, вбиває, але він стережеться дратувати та ще й приплескує собі й вихваляє себе за лагідність; він дозволяє собі, мовляв, лише на конче потрібні жорстокості. Тим не менше він цілком даремно захвалює свою доброту, коли в’язниця є мовчазна та замкнена, неначе труна, тоді можна легко обійтися без рештування ешафоту!..
Сама думка про те, що я дихав тим самим повітрям, що й стільки людей несправедливо гноблених та відтятих від світу, позбавляла мене спочинку вдень і вночі. Я виїхав з Франції, наляканий зловживанням брехливою свободою, і повертаюся до моєї країни переконаний, що коли конституційне правління не є, логічно кажучи, найбільш моральне, то воно є в житті помірковане та мудре. Ми бачимо, що з одного боку конституційне правління охороняє народи від демократичної сваволі, а з другого боку перед найбріутальнішими вибриками деспотизму, вибриками тим гидкішими, бо суспільства, які таке терплять, ведуть перед у матеріальній цивілізації. Запитуємо себе, чи не краще замовчати про свої антипатії та без скарг коритися політичній конечності, що зрештою приносить більше доброго як злого націям, які приготовані до неї?
Я ніколи не забуду того, що я відчув, переходячи через Німан, щоб опинитися в Тільзіті; оце в ту мить я повністю визнав рацію шинкаря з Любеку. Птах, що вирвався зі своєї клітки, або той, хто вирвався з-під дзвону пневматичної машини — і той не буде так радіти. Я можу говорити, я можу писати, що я думаю, я вільний!.. — гукнув я до себе. Перший справжній лист, якого я надіслав до Парижу, буш відправлений з цього кордону: він був подією в малому колі моїх друзів, що досі без сумніву були обдурювані моїм урядовим листуванням. Ось відпис цього листа:
Тільзіт, четвер, 26 вересня 1839.
Ця дата, сподіваюсь, принесе вам радість під час читання, як мені під час писання. Отож я тут поза імперією одноманітности, дрібничковостей та перепон. Тут розмовляють вільно, і вам здається, що й ви крутитесь у вихорі насолоди та в світі, заселеному новими ідеями невпорядкованої свободи. Проте, це лише Пруссія, але залишити Росію — це означає віднайти дім, план якого не був подиктований невільникові твердолобим володарем. Це означає знайти ще бідні будинки, але збудовані не з примусу, бачити веселі та вільно оброблені лани (не забувайте, що я пишу про монархічну Пруссію). Від цієї зміни у вас розцвітає серце. У Росії брак свободи відчувається навіть у камені, покладеному під прямим кутом у чотирокутно обтесаних балках. Цей брак відчувається і в людях... Нарешті, я дихаю!.. Я можу до вас писати без ораторських викрутасів, навіяних поліцією, викрутасів майже завжди недостатніх, бо в російськім шпигунстві є стільки ж проникливости, скільки й розважливости. Росія є найсмутніша країна в світі. Країна, в якій ви ледве помітите веселих жінок... Нарешті, я отут за кордоном, і без жодних найменших катастроф! Я щойно зробив 250 миль за чотири дні по часто прикрих, часто чудесних дорогах, бо москалі, хоч і великі прихильники одноманітности, не можуть осягнути досконалого порядку; характер їхньої адміністрації — це ходження напомацки, недбайливість та зіпсуття. Там існує обурення на саму думку про потребу призвичаєння до цього всього. Та все ж таки, там звикають до цього. Там людська щирість була б визнана божевіллям.