Кюстін істотно помиляється, коли бачить причину своєрідности московського режиму в православній Церкві, бо справжня причина захована в московській духовості, яка перетворила Церкву на першу рабиню держави. Але він був під впливом своїх католицьких інформаторів, Козловського й Чаадаєва.
Ця криза примусила, так би мовити, первісну Росію (Мова про Київську Русь — Україну) забути свою історію. Невільництво витворює пониження, що виключає справжню ввічливість, ця остання не є від рабства, бо вона є висловом найбільш взнеслих та найбільш делікатних почувань. Отже, лише тоді, коли ввічливість стає до певної міри розмінною монетою поміж всім народом, то можна сказати, що цей народ культурний. Тоді первісна грубість, брутальний егоїзм людської природи злагіднюються вихованням, яке кожен дістає в своїй родині. Де б не народилася дитина, вона не є співчутлива, і коли вона на початку свого життя не буде відвернена від своїх жорстоких нахилів, то ніколи вона не стане по-справжньому ввічлива. Ввічливість є кодексом співчуття, застосованого до щоденних відносин суспільства. Цей кодекс навчає найбільш співчувати терпінням спричиненим себелюбством; це також найбільш загальний лік, найбільш уживаний, найбільш практичний, який досі знайдено проти егоїзму.
Хай кажуть, що хочуть, але всі ці тонкощі — природний наслідок праці часу — незнані сучасним росіянам, які більше пригадують Сарай, аніж Візантію, та які, поза малими винятками, є ще тільки добре одягненими варварами. Вони мені видаються погано намальованими, але дуже добре лакованими портретами. Для того, щоб ваша ввічливість сталася справжньою, треба довший час бути людяним раніше, ніж стати ввічливим.
Цар Петро І з усією нерозважністю неотесаного генія, з цілою сміливістю людини тим більш нетерплячої, що вважав себе всемогутнім, з витривалістю сталевого характеру, взявся відібрати нашвидку від Європи овочі цивілізації — перевезені, замість того, щоб зважитись поволі кидати насіння у свій власний ґрунт. Цей занадто прославлений цар зробив лише штучний витвір, але добро, яке створив цей варварський геній (рівнозначний з Гітлером і Сталіним — ред.) було переходове, а зло непоправне.
Чому ж Росія так залежить від того, щоб відчувати себе тяжкою загрозою для Європи? Впливати на європейську політику? Штучні інтереси! Суєтливі примхи! Що було б важливим для Росії, — це мати в самій собі життєву основу та її розвивати. Нація, яка не має нічого свого, крім слухняности, не є жива. Її поставили біля вікна: вона дивиться, вона слухає, вона діє неначе глядач, що сидить на виставі. Коли ця гра буде припинена?»
Далі, у висновках зі своєї мандрівки, Кюстін пише так: «Слід було б спинитися і розпочати наново. Чи таке зусилля є можливе? Чи можна перебудувати підвалини такої просторої будівлі? Занадто недавня цивілізація російської імперії, яка б вона не була штучна, витворила вже досить реальні наслідки, яких не в стані усунути жодна людська влада. Мені здається, що не можна керувати майбутнім народу, не рахуючись зовсім із сучасним його станом. Сучасність, коли вона силоміць відірвана від минулого, ворожить лиш нещастя. Уникати цих нещасть для Росії, примушуючи її брати до уваги свою давню історію, яка була наслідком її первісного характеру, — таке буде невдячне, але більш корисне, хоч менш блискуче завдання для людей, що покликані керувати цією країною.
Не проти тирана, а проти тиранії мають тут боротися приятелі людства. Було б несправедливо обвинувачувати імператора за нещастя імперії та хиби уряду. Сила однієї людини не дорівнює накиненим завданням суверена, який відразу хотів би стати людяним над нелюдяним народом.
Треба опинитись у Росії, треба бачити зблизька, що тут твориться, щоб зрозуміти все, чого не може вдіяти всемогутня особа, зокрема, коли вона хоче творити добро.
Прикрі наслідки діяльносте Петра І були ще погіршені за довгого царювання жінки, що керувала своїм народом лише для своєї забави та на здивування Європи... Європи, завжди Європи!.. Ніколи не Росії!..
Петро І та Катерина її дали світові велику та корисну науку, за яку заплатила Росія. Вони навчили нас, що деспотизм є найгірший тоді, коли він вдає, що робить добро, бо тоді він виправдовує свої найдикіші вчинки добрими намірами, а зло, яке мало бути б ліками, не має меж. Одвертай злочин тріумфує коротку добу; але фальшиві чесноти заводять завжди на манівці дух народу, засліпленого блискучими принадами злочину, величністю певних злочинств, які виправдовувалися обставинами. Утверджується віра, що є дві злочинносте, дві моралі, та, що кінечність, «вища справа», як колись казали, виправдовує злодіїв високого рангу, щоб тільки вони вміли погодити свої вчинки з пристрастями країни.