Незнання релігійних справ тепер таке, що один католик, людина великого розуму; якому я читав цей уступ, перебив мене словами: «Ви вже більше не католик, — сказав він мені, — ви ганите папу!!!» Неначе б папа був безгрішним так, як він є непомильним у справах віри. Бо й ця непомильність сама підлягає певним обмеженням, як твердять ґаллікани, що проте вважають себе за католиків. Чи Дайте був коли заскаржений за єресь? А проте якою мовою він промовляє до пап, яких він умістив у своєму пеклі? Найліпші люди нашого часу впадають у плутанину ідей, що викликала б сміх у школярів минулих віків. Я відповів моєму критикові, відсилаючи його до Боссюета. Його виклад католицького вчення, ухвалений, стверджений, прославлений повсякчасно та прийнятий римським двором, достатньо виправдовує мої засади.
Ще терпеливосте, а часи достигають, незабаром ціле питання буде яскраво поставлене і правда, боронена своїми законними оборонцями, знову поширить свою владу над духом націй...»
Московський грецький клер ніколи не був і не буде нічим іншим, як поліцією, вбраною в уніформи, дещо відмінні від шат світського війська імперії. Попи та їхні єпископи творять полк клериків під проводом імператора; от і все.
Зрозумієте аж тепер важливість погляду, насмішкуватого слова, листа, дотепу, усміху, а ще більше книги в очах цього уряду, якому сприяє довірливість його народів та запобігливість усіх чужинців?... Одне слово правди, проголошене в Росії — це іскра, що впаде на бочку з порохом.
Що значить для керівників Росії обдертість, блідавість солдатів імператора? Ті живі тіні мають найгарніші уніформи в Європі. Яке значення мають грубі лахи, під якими ховаються в середині їхніх касарень ці позолочені примари?... Байдуже, що вони вбогі та брудні, щоб лиш блищали на показ... Закаптурена мізерія — таке є багатство росіян: для них зовнішність є всім, а зовнішність у них бреше більше як деінде. А тому кожний, хто піднесе руку заслону, назавжди втрачає репутацію в Петербурзі.
Суспільне життя в цій країні є перманентною змовою проти правди. Там вважають зрадником кожного, хто не є обманцем; там сміятись з побрехеньок, заперечувати брехню, суперечити політичному самозвеличанню, виправдовувати покірність — усе це є замахом на безпеку держави та володаря. Це означає обрати для себе долю революціонера, ворога ладу, злочинця, зрадника держави... А вам відомо, яка ця доля жорстока! Слід визнати, що вражливість, що в той спосіб проявляється, є більш небезпечною, ніж виглядає смішною; до дрібниць розроблений нагляд такого уряду, разом з відкритою пихою цього народу, стає чимсь жахливим; це вже не смішне.»
Можна ще раз сказати, що спостереження Кюстіна про уряд та суспільство в Росії в 1839 році зовсім відповідають теперішнім московським обставинам. «Im Osten nichts neues» — такими словами можна перефразувати титул знаного давнього твору Еріха-Марії Ремарка, «На Сході нічого нового» — все, як було, так і є...
Далі Кюстін зазначає: «Російська цивілізація ще знаходиться так близько до свого джерела, що скидається на варварство. Росія є воюючим суспільством, її сила не полягає в ідеях, вона є у війні, отже у хитрощах і жорстокості...
Тепер москалі торочать про поміркованість, протестують проти здобуття Царгороду; бояться, як вони кажуть, усього, що може побільшити імперію, де віддалення вже є лихом. Вони бояться навіть... уявити собі — як далеко сягає їхня обережність!... вони бояться теплого підсоння!.. Зачекайте трохи, і побачите, чим скінчаться всі ці побоювання.
І я не мав би вказати на стільки брехень, стільки небезпек, стільки загроз? Ні, ні, краще було мені помилятися та говорити, ніж бачити правильно та мовчати. Якщо потрібна відвага, щоб розказати про те, що я бачив, то злочином було б ховати це.
Москалі не відповідатимуть мені; вони скажуть: «Чотири місяці подорожі, він не добре бачив».
Це правда, я бачив мало, але я зрозумів багато.
Або вони зроблять мені честь запереченнями, вони відкидатимуть факти, факти — сирий матеріал кожного звіту, які звикли вважати за ніщо в Петербурзі, де минуле, як і майбутнє та сучасне, є до диспозиції володаря. Бо, ще раз, москалі не мають нічого свого крім слухняности та наподібнювань; керування їхнім розумом, їхніми поглядами, їхньою свобідною волею — все це належить суверенові. У Росії історія творить частину посілостей корони, вона моральна власність володаря так, як люди та землі творять його матеріальну власність; її держать у коморі разом із царськими скарбами та з неї показують лише те, що хочуть зробити відомим, Спогади про те, що діялося вчора, є власністю імператора; він змінює відповідно до свого бажання літописи країни та щоденно роздає своєму народові історичні правди, які згоджуються з вигадками моменту. Ось як Мінін та Пожарськйй, герої забуті від двох сторіч, були зненацька відкопані та стали модні у хвилини інвазії Наполеона. Це тому, що в цей саме момент уряд дозволяв на патріотичний ентузіазм».