Те, що де Кюстін міг бачити в Москві під час своїх відвідин у 1839 році, здається, підтверджує наші припущення. Цілковитої аналогії до тут підкресленої концепції, звичайно, немає. Як виразний ворог тодішньої Росії, за народом якої не визнає доброї волі та зрозуміння, де Кюстін засуджує її. Тому тверді й принижуючі слова кидає в сторону Росії. Проте, йому належить заслуга відкриття для нас цікавого зв’язку в цілості... Страх перед владою, сам по собі, гадає де Кюстін, не може викликати «так багато терпеливости», що потрібна для того, щоб зносити існуючі політичні, господарські та соціальні відносини. Лише амбітні надії на майбутнє можуть примусити, як він гадає, цей народ «жертвувати всім», — що москалі й роблять. Подивіться, каже де Кюстін, це єдине в історії явище, як москалі свого жахливого царя Івана благають (коли він удавав, що хоче зректися корони), плачучи біля його стіп, щоб він панував далі над ними таким способом, що «змусив би ненавидіти суспільство кожного іншого народу». Чому москалі роблять це? Вони роблять це «зі сміливістю та приниженістю людей, що хочуть посісти цілий світ.»
Тут Шелтінґ не зовсім погоджується із де Кюстіном: «Проте не слід, як це робить де Кюстін, твердити, що це були лише сни слов’янофілів про прийдешнє, подібно як для старовинного жидівства жадання помсти та відплати. Європа виснажується в суєтливім лібералізмі в той час, як ми (так перефразовує де Кюстін тодішнє ставлення москалів) лишаємося могутні саме тим, що невільні: терпімо в ярмі, ми примусимо інших заплатити за нашу ганьбу». (Шелтінґ, ст. 404).
Невідомо з якої рації Шелтінґ гадає, що саме від слов’янофілів, яких тоді було дуже небагато (вони тоді почали лише «формуватися»), де Кюстін почув такі думки. Де Кюстін міг чути такі думки від пересічних стрічних москалів, від московської юрби. Саме тому ще більшу вартість мають ці свідчення де Кюстіна, бо це був голос цілого народу, а не купки слов’янофілів, яких, зокрема тоді, можна було порахувати на пальцях однієї руки: один Хомяков, один Самарій, два брати Кірєєвські, два Аксанови... Останні тоді були ще дуже молоді, а передостанні — заслані до свого маєтку. Отже, яких слов’янофілів мав зустріти Кюстін у Москві в 1839 році? Мабуть — жодного.
Ці сни «кільчаться в серцях російського народу», як вони кільчилися в серцях жидівського народу, чиї надії на вивищення пригадав собі де Кюстін в Росії та можливо ще нині міг би згадувати, коли б він міг відбути ще вдруге свою подорож до Росії.
Залишається тут ще переказати останні три сторінки праці Шелтінґа: «Соціологічний закон, згідно з яким специфічно висока міра довготривалого політичного, фіскального, суспільного, господарського та правного пригноблення чи упослідження (або як Макс Вебер це називає «негативного упривілейовання») класів, станів та каст, приводить їх до однобічних вірувань чи уявлень про відкуплення чи про згідне із справедливістю майбутнє вивищення — може знайти застосування також до цього народу. Здається, що саме цей випадок стосувався та й ще стосується москалів. У крайнім випадку надія принижених («останніх», що прагнуть стати «першими») на їхнє майбутнє вивищення сягає так далеко, що вона задовольняється лише пануючим над іншими народами становищем, лише «першим місцем у світі», лише всесвітньою духовною та політичною вождівською, навертаючою та відкуплюючою роллю.
Є безперечним, що віра в майбутнє, тут описаного типу та її мотивації, надає опанованому Нею народові нечувану внутрішню силу напруження та зовнішню силу удару, яка може бути звернена проти справжніх або уявних противників виконання його претензій на вождівство, на «навертання» та на «спасіння» («асвабаждєніє»). З другого боку історичний досвід учить нас, що неконтрольована самодержавна насильницька влада над політично, економічно та духовно позбавленим прав, соціально зрівняним та в усіх своїх життєвих висловах «веденим» народом може надзвичайно легко стати засобом до безмежного загарбницького імпульсу й жадоби до здобувань, і то тим більше, чим опановані підвладні народні маси є менше зрізничковані, ієрархічно розчленовані та поділені на автономні чи між собою конкуруючі підгрупи, чим більше самовлада переходить на особисто-благодатне угрунтування легітимности претензій на володарність, віддалюючись від типу легалістичних чи традиціоналістичних угруповань легітимности. Так само експансія певних старосхідних великодержав та монгольських загарбницьких держав, як нечисленних справжніх появ цього роду в європейській історії, здається, стверджують цей здогад. Одне є певне: там, де цей тип сполучується з жевріючим в опанованім народі чи навіть із збудженими його провідною інтелектуальною верствою та до найвищого напняття розвиненими тенденціями до претензій на «навертання», вождівство та рятування інших націй, там дух агресії й охоти до експансії може досягти такої сили, якої досі світ ще не бачив. Зокрема тоді, коли самовладне панування гвалтовно підвищує у позбавленім прав народі прагнення до завершення його всесвітньої вождівської місії тим, що вона його безнастанно знову навчає, що лише — через насильницькі напади на довколишні народи — наступить завершення його всесвітньої місії, яка забезпечить йому одному повну нагород за його дотеперішні зусилля, муки та недостатки, та принесе «повні жнива» для його вже «здійсненого» ідеального життєвого ладу.