З одним лише переліком переваг своєї власної господарської системи, з одними своїми ще такими потужними планами фінансового планування для поновного пожвавлення чи збереження свого життя та із затриманням коректних дипломатичних стосунків і манір і т. д., Захід не в стані поважно протиставитись Сходові. Найперше західній світ, що хоче політично протиставитись Сходові, може зробити лише одне, однаково, чи в остаточному висліді буде мати через це успіх чи ні, а саме: пригадати собі (щоб висловлюватись за Чаадаєвим) свою власну справжню та історичну ідею особливого роду, перейнятися нею з цілковитою поважністю (а не лише базікати про неї), віддати себе їй, їй вірно служити та прагнути її здійснити.
Без такої ідеї, яких би особливих досягнень Захід не посідав (зокрема в технічно-індустріальній ділянці), він не вив’яжеться із своїх завдань та не буде в стані встояти на цій землі, як окрема рівнорядна сила.
Якщо західній світ не спроможеться знову здобутися на власну історичну ідею, треба зобов’язати приналежні до нього суспільства до цих ідей, щоб їх об’єднати, або коли ці ідеї є вже навіть мертві, тоді навряд, чи він зможе на довший час затримати йому ще історією призначене місце.»
Наведені та переказані тут зауваження цього швейцарського вченого-дослідника свідчать про велику та гостру актуальність, більше того — про невигаслу досі життєвість та пекучу актуальність московських спостережень де Кюстіна з давно-минулого 1839-го року. Крім того вони ще раз активізують та підносять велику життєву важливість (бути чи не бути Європі?) поставлених у книзі де Кюстіна питань, які може ще не всі собі досі усвідомили.
Друга справа, що при цьому Шелтінґ інколи лякається, принаймні форми вислову, деяких спостережень де Кюстіна та намагається підважити їхню обґрунтованість чи непомильність, хоч у ході дальшої розправи він знову примушений ствердити невідхильність спостережень та висновків Кюстіна.
Останні уступи книги Шелтінґа, де поставлені високі вимоги до американської політики, не дають, природна річ (з уваги на те, що ця книга вийшла десять років тому), перегляду літературної творчосте сучасної промосковської та тим самим антикюстінівської американської адміральської школи: Кеннана, Керка, Стівенса й тому подібних Дон-Левіних з прокремлівського «прокукішу», («Прокукіш» — скорочено: Прокопович, Кускова, Кішкін — московська «гай-да тройка»; вислані Дзержинським з Москви за кордон «троянські коники» у 1922 році) завданням якого є відбудова чи збереження єдиної неділимої московської палкінської імперії, «від молдована до фіна» та «от Шалтая до Болтая»... Одначе Шелтінґ прагнув, щоб західна Європа залишилася вірною власній історичній ідеї, а не йшла манівцями промосковської, антикюстінської школи.
У тому вартість книги Шелтінґа.
VII
БУЧА ПО ВИХОДІ КНИГИ
У ЛИСТАХ ДЕ КЮСТІНА ДО ЙОГО НІМЕЦЬКОГО ПРИЯТЕЛЯ, ПИСЬМЕННИКА ФАРНГАҐЕНА ФОН ЕНЗЕ ЗНАХОДИМО ДЕЯКІ ЦІКАВІ ЗГАДКИ ПРО КНИЖКУ МАРКІЗА.
Ще задовго перед появою книги написав маркіз до Ензе 31 липня 1841 року з Евіану в Савої, що він вирушає за три тижні на десять місяців до Італії, «після чого хочу повернутись до Парижу, щоб надрукувати мою Росію».
Дня 7 березня 1843 року, він пише з Парижу до Ензе: «Моя Росія появиться за півтора чи два місяці. Боюсь за неї. Це така одноманітна країна, що потрібно мати більше хисту, ніж визнаю за собою, щоб не нудити читача, примушуючи його мандрувати там на протязі чотирьох томів. Шкодую, що я взяв на себе це завдання. Тема постачає багато важких міркувань, але мало описів. Це жахливо, бо який читач не вважає себе більшим філософом від свого автора?»
Лист з Біберіху в Нассау 9 липня 1843 року до Ензе передає атмосферу великого, хоч багатьма оспорюваного, успіху книги: