Нарешті, зазначає Щелтінґ, і цілий свій твір Кюстін закінчує описом особи Чаадаева та оповіданням про цензурний скандал з «Телескопом», що пропав через надрукування «філософічного листа».
По виході цієї книги найвизначніший тодішній французький критик Сент-Бев писав:
«Де Кюстін проникливо й глибоко розкриває близни та прокази цієї російської суспільносте, він висловлює жахливу правду про монарха, про вельмож, про всіх».
Московський професор-історик М. Н. Погодін занотував у своїм «Щоденнику»: «Прочитав цілу книгу Кюстіна. В ній багато жахливої правди про Росію. За змалювання дій деспотизму, для нас непомітних, я готовий до землі вклонитися перед автором».
Герцен сприйняв цю книгу рівнож позитивно: «без сумніву — це найцікавіша і найрозумніша книга, написана чужинцем про Росію. Він судить занадто гостро, але здебільшого справедливо... Я не дивлюсь на її помилки; основа погляду правильна і це страшне суспільство і ця країна — Росія. Його око ображаюче багато бачить».
II
РІЗНІ ФОРМИ — ОДНА СУТЬ:
ДЕСПОТІЯ
ПО РЕВОЛЮЦІЇ У 1905 РОЦІ В РОСІЇ ЗНОВУ ЗБУДИЛОСЯ ЗАЦІКАВЛЕННЯ ДО КНИГИ ДЕ КЮСТІНА, ДО ТОГО ЧАСУ, ЗВИЧАЙНО, ЗАБОРОНЕНОЇ.
Були зроблені лише спроби переповісти короткий зміст подорожі маркіза і цей блідий зміст вийшов окремою книжкою. В журналах частіше містилися компілятивні статті про цей твір.
Тоді саме Гершензон видав ряд праць про Чаадаева, перевидав його твори і листування, що дозволило дальшим дослідникам, як згадані нами француз Кене та швейцарець Шелтінґ, звернути увагу й розкрити своєрідну та діючу участь Чаадаева у творі де Кюстіна.
Ще пізніше, року 1930, більшовики видали, певно значно скорочений, текст книги Кюстіна в московськім перекладі Людвіґа Домгерра з відповідною передмовою С. Гессена про те, як воно колись було зле, з чого совєтський читач мусив робити висновок, як то воно тепер у порівнянні з попереднім добре. Але вийшло не так, як гадалося. Книгу розкупили й захоплено читали, пізнаючи в старій книзі ніби нову совєтську, але в дійсності вічнонезмінну московську дійсність. Коли більшовики дізналися, що читачам дуже сподобалася книжка так дотепно «написана про них», вони сконфіскували решту невипроданих примірників і стягли книгу з читалень.
Нарешті 1946 р., коли охололи чи почали охолоджуватись франко-російські союзні відносини, вийшло в Парижі, скорочене до двох томів, видання цього твору з передмовою Франсуа Моріяка. Це неначе послужило сигналом до відновлення популярності цієї призабутої книги. Американський амбасадор — генерал Бедел Сміс, віднайшов цю книгу в Москві, а в своїх спогадах розкриває, як багато допомогла вона йому зрозуміти Росію. Інколи признається цей генерал, що він замість того, щоб самому вигадувати власні повідомлення до державного департаменту у Вашінґтоні, переписував цілі сторінки твору де Кюстіна і відсилав до свого уряду, як власне повідомлення.
По повороті до Америки генералові пощастило знайти видавництво, яке видало дещо скорочено книгу де Кюстіна з передмовою самого Бедел Сміса. Треба дивуватися, що пануюче в Америці москвофільство, особливо вкорінене у видавничому світі, не стало на перешкоді до появи цього перекладу на книжкових полицях. Хіба що на видавця вплинув титул генерала та ще амбасадора, інакше американці й досі би сиділи без твору де Кюстіна.
Нарешті, 5 березня 1951 р. широко розповсюджений ілюстрований тижневик «Лайф» дав уривки початків цієї ославленої книги.
І от, починаючи від 1946 року, знову можемо констатувати, як цей твір знаходить серед чужинців захоплення, але при цьому викликає все більше зростаюче обурення серед москалів за дуже малими винятками, які стверджують добру спостережливість де Кюстіна.
Незадоволені цим твором московські емігранти у Франції, (як довідуємось із статті С. Мельгунова в збірнику «За своб. Россию», 1949, ч. 2, ст. 61) створили т. зв. «Лігу оборони гноблених народів», в якій діяльну участь брав Ол. Столипін. Ця Ліга поставила собі за завдання спростовувати «фальшиві уявлення про імператорську Росію, що є наслідком столітньої праці оклевечувачів Росії усяких напрямків». Згідно з цією програмою, ця організація дуже галасливо виступає проти «подлєйшіх» листів про Росію маркіза де Кюстіна. Коментуючи це, С. Мельгунов зазначає, що в «подлєйшіх» творах де Кюстіна «було багато життєвої правди».
Це особливо комічно, коли, мати на увазі, що за де Кюстіном стоїть Чаадаев, який дуже добре знав свою батьківщину і не мав наміру очорнювати її в очах чужинців, а просто сказати слово Правди про неї. Він дбав постійно про Те, щоб його «філософічні листи» дісталися до Шеллінґа в Німеччині, до Шатобріана у Франції, листувався систематично з французьким католиком — графом де Сіркур — для ширення правди про Росію, а не наклепів на неї. Де Кюстін був лише його спільником та пропаґатором його ідей, які, з певних політичних чи поліційних мотивів, мусив подавати, за свої, а не Чаадаева, бо в противнім випадку Чаадаев зазнав би дальших утисків з боку уряду, І все ж для уважливого читача де Кюстін досить із належною лояльністю обережно натякував на роль, яку відіграв «філософ рюс» в композиції його книги.