Не знаю, в якого другого деспота такою мірою виявлялася ненависть до особистих гідностей вроджених та працею набутих, як у Ніколая.»
Далі Соловйов пише, що за Ніколая, військовик, як ціпок, що звик не міркувати, а виконувати та привчати інших до виконання без надуми, вважався найкращим, найздібнішим керівником усюди; чи він мав якісь здібності, знання, досвід у доручених йому справах — на це не звертали жодної уваги. Фронтовики запосіли всі урядові посади, а з ними запанувала темрява, сваволя, грабіжництво, всіляке безладдя. Нагляд став метою суспільного та державного життя. Все творилося про око на те, щоб державний деспот приїхав, глянув та прорік: «Добре! Все як слід!» Звідсіль все покладалося на зовнішність. Внутрішній розвиток припинився. Начальники виставляли Росію перед імператором на оглядини на великих дорогах — і тут було все добре, все до ладу, а як було далі — туди ніхто не заглядав; там був чорний двір.» (Записки С. М. Соловйова, Вєстнік Європи, 1907, май, с. 41-44; наведено за Лемке «Нік. жандарми і література», с. 1-2).
Соловйов був найвидатнішим московським істориком середини XIX ст., до того ж був сучасником Палкіна та мав можливість досхочу придивитись до палкінських фокусів та примх.
Наведені нами тут витяги із спогадів цього московського професора, як бачимо, є вражаюче подібними до думок Кюстіна. Бо навіть просто нагадують короткий перегляд основних тверджень маркіза про деспотизм та тирана в Росії. Але в той час, як Кюстін подорожував по Росії лише два місяці, Соловйов міг глибше пізнати особливості режиму Ніколая Палкіна. Народжений у Москві 1820 року, Соловйов у час смерти Ніколая мав 35 років.
Визначний романіст та повістяр і взагалі один з найглибших знавців Росії, Н. С. Лесков, лише на десять років молодший від Соловйова, залишив не менш блискучу та вбивчу характеристику особливостей Палкіна. Недавно померлий історик московської літератури Іван Тхоржевеький так писав про Лескова:
«Один з кращих його романів (якщо не найкращий) «Чортові кукли» — це влучна сатира на імператора Ніколая Павловича. Цар, хоч і перебраний там у фантастичні шати «герцога незнаних гірських країв Фебуфіса», але портретна подібність між ними така велика, що роман, початок якого появився у журналі «Русская Мисль», довелося залишити незакінченим.»
Головні дійові особи цього роману — Два західні митці: захоплений Пік та поважний Мак. Герцог Фебуфіс такою мірою причарував Піка під час коротких відвідин Європи, що Пік приймає запрошення їхати до країни Фебуфіса та спочатку пише звідти захоплені листи. Незабаром і Пік переконується, що в цій країні все залежить від примхи герцога, який зробив, між іншим, з Пікової жінки свою полюбовницю. Усі «піддані» у цьому герцогстві («громадян» немає) живуть наче в кайданах.
Царювання Ніколая I-го, що дало, до речі, основний матеріал для влучної книги про Росію маркіза де Кюстіна, виступає в «Чортових куклах» з усією своєю деспотичною яскравістю». (І. Тхоржевский: «Найрусєйшій русак о Западе», — «Русская мисль» № 218, Париж, 21 февраля, 1950 р.).
Цей самий, дуже мало досі вивчений автор, Лесков, закінчує своє оповідання «Праведники» таким міцним в історії «акордом», хоч і прихованим у формі елегійного запиту:
«Невже справді ні в моїй, ні в його, ні в жодній іншій русскій душі не видно нічого, крім погані? Невже все добре і гарне, що коли-небудь помітило мистецьке око інших письменників — одна вигадка і маріння. Це не тільки сумно, а й — лячно. Якщо без трьох праведних, за народним повір’ям, не стоїть жодне місто, то як же устояти цілій землі з однією поганню, яка живе в моїй І твоїй душі, мій читачу?»
Московський поет, дипломат та публіцист Ф. Тютчев казав професору Поґодінові року 1825-го; «Росія — це тільки канцелярія та касарня; все в ній обертається довкола чину (посади) та кнута.» (Quenet: «Lettres philosophiques de Tchaadaev», Paris, 1931, p. 343).
Померлий у дуже молодому віці поет Вєнєвітінов описав у вірші «Батьківщина», який подаємо тут в дуже близькому до оригіналу українському перекладі, речі, що значно перевищують все знане нам з книги Кюстіна;