До цього листа графа Бенкендорфа Лемке додає:
«Ясно, що реферуючи справу Гоголя, Бенкендорф знав, що Ніколай уже помагав Гоголеві. Він ніколи не ризикував би просити за літератора, творів якого не схвалила встановлена урядом цензура. Цар написав на доповіді: «Згоден» і гроші були незабаром вислані.
Ми вже знаємо про допомогу для Гоголя 1842 року, видану на відміну від багатьох давніших та майбутніх, через ІІІ-ій відділ. 1944 року Смірнова довела до відома царя, що Гоголь знову бідує, але делікатно додала, що цар недавно видав йому допомогу. «Він напевно, вже витратив, — сказав Ніколай, Я скажу вам видати з моєї шкатули певну суму, але під умовою, що це залишиться між нами, ви мене не назвете» (Шенрок, IV, 189). Очевидно, цар був переконаний, що Смірнова не в стані зберегти таємниці, і таким чином Гоголь подвійно оцінить його подарунок.
Згодом, у березні 1845 року, завдяки допомозі Смірнової, наступника престолу, княжни Марії й Ольги та Іварова, міністра народної освіти (покірне теля дві матки ссе!), Гоголеві була видана допомога в сумі тисячі рублів сріблом протягом трьох років. При цьому Смірнова у приявності Орлова, — наступного, по смерті Бенкендорфа, шефа жандармів, добилася того, що цар, звертаючись до шефа жандармів, сказав: «Займісь Гоголем» (Шенрок, IV, 332-334). Для Орлова нічого більше не лишилось, як виконати найвищу волю...
Щоб догодити цареві і скласти відповідну доповідь, Орлов постановив звернутися до Жуковського. Жуковський відповів йому 7 (19) квітня 1845 року з Франкфурту на Майні.
Цей лист Жуковського — це скигління сентиментального поета перед нечутливим камінним жандармом. Жуковський переконував Орлова, що Гоголь — це видатний письменник, надія Росії, але хворий та бідує без грошей, не має ані на лікування, ані на їжу: «Чтоби пісать надо бить здоровим ілі хотя би полуздоровим; кто же болєн, тому надобно вилєчіться; чтоби вилєчіться, надобно імєть карман полний ілі хотя би полуполний; чтоби, вилєчівшісь, пісать надобно что-нєбудь прі етом єсть і піть нє раз в нєдєлю, а каждий дєнь адін раз і для етаго нужна вишесказанная полуполнота карманов. Ґоґоль болєн і болєн нєрвамі (ето я відєл в єво шестімєсячноє прєбиваніє у мєня во Франкфуртє)...»
Жуковський з німецькою логікою та систематичністю намагається своїм квилінням дібратись до чуттєвих глибин суконної жандармської душі Орлова: «Ломаносову бил покровітєлєм граф Шувалов, Карамзіну (прежде чем Олександр сделался єво іскрєннім другом) М. Н. Муравйов, Пушкіну — сам Государь Нікалай Павловіч; Россія ім за ето благодарна. Ана будет благодарна графу Орлову, єслі он для нєя сахраніт дарованіє Гоголя...»
Жуковський далі запевняє, що Гоголь ворог усякої революції: «Прібавлю ешо адно: Ґоґоль по характеру і по своей жізні чєлавєк самий чістий, а по своєму праву — враґ всяково буйства...»
Лемке зазначає, що Орлов спізнився: Гоголеві вже видано трирічну допомогу поза III-ім відділом. (Лемке: «Ніколаєвскія жандарми і література», ізд. 2-ге С. В. Буніна, С-б, 1909, стор. 134-136, 169-171).
І таке слід гадати, відбувалося з року на рік, починаючи від втечі Гоголя 1836 року за кордон аж до його смерти в лютому місяці 1852 року у Москві. Часом діялося це бюрократичним порядком, частину чого занотував у своїй книзі Лемке, часом просто через невтомну Смірнову, яка здобувала грошенята для Гоголя здебільшого просто з «шкатулкі» Палкіна.
Ця сама Смірнова, уроджена Россетт, як ми давніше вже мали нагоду зазначити, 1843 року, перечитавши книгу де Кюстіна, писала з Баден-Бадену до Жуковського, жаліючись при цьому на те, що жандарми перехоплюють та читають її листи: «Ай да матушка Россія. Кюстін прав...» Дальша її лайка на адресу де Кюстіна, явно дописана для жандармів, не має істотного значення.
Наступного 1844 року Россетт, висилаючи чергові гроші, вижебрані для Гоголя від Палкіна, з великою, хоч і притаєною турботою, писала Гоголеві, як їй вдалося в однім літературнім салоні почути неприємні та навіть небезпечні для Гоголя розмови. Розмова почалася із закидів, що Гоголь чужинець, зовсім не росіянин.
Формальною підставою до цього є слова самого Гоголя на початку «Мертвих душ», де «два русскіх мужіка», дивлячись на чортопхайку Чічікова, обмірковують, чи з цими колесами чортопхайка допхається звідти до губернського міста, чи ні. Де це ви бачили, щоб який французький чи німецький автор у своїм творі зазначав національність своїх селян французькою чи німецькою. Оскільки Гоголь це зробив, то значить він ставиться до Росії, як чужинець, дивиться на неї чужинецькими очима та й годі. З цим погодилися і приявні Тютчев та Вяземський, що мали славу найрозумніших москалів. До того ще був при розмові відомий негідник та провокатор Толстой — американець, про якого ще Пушкін писав; що це картярський злодій: