«В архиєрейській Службі, з її обставиною і взагалі декораціями я бачив щось тибетське чи японське і під час цієї лялькової комедії читається Євангеліє! Сама підла суперечність.
Нерукотворний велетенський образ, копія з котрого мене колись налякала в церкві св. Георгія, оригінал цієї індуської почвари, знаходиться у соборі й вартий уваги як пам’ятник старовини. Він перевезений із Суздаля в 1351 році».
Під датою 14 липня Шевченко написав:
«Москвин має вроджену нехіть до зелені, до цієї блискучої ризи, усміхненої матері-природи. Московська «деревня» — це, як висловився Гоголь, купа сірих колод з чорними отворами замість вікон, вічний бруд, вічна зима і ніде гілки зеленої не побачиш, хоч обабіч непрохідні ліси зеленіють. Московське село неначе навмисно витарабунилось на великий тракт з-під тіні цього непрохідного саду, вишикувалося в два ряди уздовж великого шляху, вибудувало заїзди, а на стороні капличку та шиночок та й нічого йому більше не треба. Незрозуміла нехіть до красот природи».
Під датою 6 вересня під час опису Самари поет висловлюється досить гостро: «Тільки но ми ступили на сходи (найкращого шинку), як обидва сказали в один голос: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Себто салом, паляницею й найрозмаїтшою гидотою. О Русь!»
Дещо повчального є й у нотатках з дня 3 листопада: «Москвини, у тому числі й ніжєґородци, багато дечого позичили і в європейців, між іншим і слово «клуб». Але воно цілковито не підходить «руському человеку». їм краще було б запозичитися подібним словом, а воно певно існує в мові китайців, від китайців, коли вже відкинули своє рідне «посідєлкі», що надзвичайно влучно окреслює московські дворянські зібрання. У європейців клуб має важливе політичне значення, а у москалів це навіть не «сход», а просто «посідєлкі». Вони збираються посидіти над картами, помовчати, поїсти, випити і, якщо випадково пощастить, — заїхати один одному по пиці».
Так само як Кюстін, Шевченко ставиться надзвичайно стримано до московських Поетів. У «Щоденнику» знаходимо кілька уваг на їхніх корифеїв: «Некрасов Не лише не поет, а навіть і віршороб неоковирний. Островський «Доходное місто», пише Шевченко, не сподобалося. Багато зайвого, що нічого не каже. І взагалі незугарно, особдиво жіноцтво не натуральне.»
«Прочитав оповідання графа Толстого — підроблена простота цього оповідання надто ясна» — «Драма Потєхіна» — «Суд людськой — не Божий» — дрантя з подробицями.
Отже й у Шевченка — подібно, як і в Кюстіна — таке саме вороже ставлення до Московщини, її церкви та літератури. У Шевченка виявляється також ворожнеча і до москалів, як народу. Кюстін, скільки б не кричали проти нього москалі, до простолюддя Московщини ставиться у своїм творі прихильно.
У розвідці Д. Донцова «Два антиподи» (Шевченко і Драгоманов) читаємо:
«Протицарські поезії Шевченка — часто повні злету прекрасного гніву виводять із себе врівноваженого (особливо в пошані до чужих) — професора Драгоманова. Ці поезії для нього: «речі, які просто противно читати всякому чоловікові з літературним образуванням і з простим смаком.» (Шевченко, українофіли і соціалізм, Львів, 1906, ст. 107).
Між іншим спеціально витикає він авторові «Сну» його «Картину царського двору» в тій поемі:
На цей опис Драгоманову «аж жалко дивитися», так все в нім по-дитячому описано.
Тим часом, ту саму ієрархію рабства — супроти вищих, і хамства — супроти нижчих — зауважує в миколаївській Росії культурний європеєць, подібний до Шевченка візіонер, маркіз де Кюстін, який у своїх подорожніх замітках 1839 року пише:
«В Росії «людина, яка лише дрібочку підноситься над юрбою, зараз отримує право... знущатися над іншими людьми, яким подає дальші удари, що сама одержала від вищих, щоб у болю, який спричинила іншому, знайти потіху на біль, що зазнала сама». (Кюстін, лист 22).
Як бачимо, Шевченко лише прибрав у вірші ідею про «моральні підстави» царського самодержавства, — ідею, яку не поминув своєю увагою вдумливий європеєць, яка викликала в нім майже той самий образ, що в нашого поета. Той образ був «несмачний» лише адораторові Росії — Драгоманову. Останній тут цілком погоджується зі знаним шевченкожером Бєлінським: «Бєлінський таїш сказав багато правди в своєму строгому суді про «Гайдамаки». «Замашек плохого піїти» справді чимало у Шевченка» — пише, осміюючи себе, український союзник того самого Бєлінського, який тішився із заслання Шевченка і хвалив за цю варварську помсту царя... (Д. Донцов — «Два антиподи», Вісник, Львів, 1938, Українська Думка, Лондон 1955, червень).