4. МОСКОВСЬКІ ТВЕРЕЗІШІ ГОЛОСИ
Г. Федотов; І. Бунін; М. Горький-Пєшков; А. Салтиков; К. Лєонтьев; М. Лравдін.
МОСКАЛІ ТЕПЕР У СВОЇЙ ПРЕСІ НАМАГАЮТЬСЯ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ ЗДИСКРЕДИТУВАТИ КЮСТІНА, ГУКАЮТЬ НА КОЖНІМ КРОЦІ ПРО «КЮСТІНСТВУЮЩИХ» ЧУЖИНЦІВ, АЛЕ СЛІД НАГАДАТИ ЩЕ РАЗ, ЩО ЧИМАЛО СПРАВЖНІХ І ПОВАЖНИХ МОСКОВСЬКИХ АВТОРІВ У СВОЇХ ПОГЛЯДАХ НА СВІЙ НАРОД ВИСЛОВЛЮВАЛИ ДУМКИ, ВРАЖАЮЧЕ ПОДІБНІ ДО ДУМОК «НЕЧЕСТИВОГО» ФРАНЦУЗЬКОГО ПОДОРОЖНЬОГО — МАРКІЗА ДЕ КЮСТІНА.
Проникливий історик московської церкви Федотов (1886-1941) писав:
«У татарській школі на московській службі створився особливий тип... — московський тип, історично найміцніший та відстояний з усіх змінних облич руської національної фізіогномії. Цей тип психологічно являв мішанину північного великороса із кочовничим, влиту в форму йосифлянського православ’я. Що вражає в ньому насамперед у порівнянні з людьми XIX століття — це його міць, витривалість, надзвичайна сила спротиву. Без голосних воєнних чинів, навіть без жодного військового духу — на Москві вигасла київська поезія військової чесноти, — одним нелюдським зусиллям, витривалістю, більш потом, ніж кров’ю створив москвин свою потворну імперію. У цьому пасивному героїзмі, невичерпній здатності до пожертв полягала завжди сила руського солдата — до останніх днів імперії. Світогляд руського чолов’яги спрощений до краю; навіть у порівнянні із середньовіччям — москвин є примітивом. Він не міркує, він приймає на віру кілька догм, якими тримається його особисте та суспільне життя. Але навіть у релігії є дещо для нього поважніше, аніж догма. Це обряд, періодичне повторення приписаних рухів, уклонів, такою формулою сковує живе життя, не дає йому розлазитись у безладді, надає йому навіть красу зовнішнього побуту. Бо московський чолов’яга не позбавлений естетики. Лише тепер його естетика тяжчає. Краса стає благолєпієм, дебелість ідеалом жіночої принади. Християнство по викоріненні містичних течій «Заволжя» все більше перетворюється у релігію освяченої матерії: ікон, мощей, свяченої води, ладану, просвор та куличів. Дієтика годівлі стає центром релігійного життя. Ще ритуалізм, але ритуалізм страшенно вимогливий та морально ефективний. У своїм обряді, наче жид у законі, Москвин знаходить опору для жертовного чину. Обряд служить для згущення моральних та соціальних енергій.
У Московїї моральна сила, як і естетика, являється в аспекті важкости. Важкість сама в собі нейтральна — і естетично, і етично. Толстой — важкий, Пушкін — легкий, Київ був легкий, тяжка була Москва. Але в ній моральна важкість набирає протихристиянських рис; немилосердя супроти подоланих та розчавлених, жорстокість супроти знесилених та винних. «Москва сльозам не вірить...» Ясно, що в цьому світі не було місця для свободи. Слухняність у школі Йосифа була найвищою чернечою чеснотою. Звідси його поширення через Домострой у житті світського суспільства. Свобода для Москвина — річ заперечна, однозначна із розбещеністю, «непокараністю», «бридотою». (Г. П. Федотов «Новий Град» с. 150).
Один із найвизначніших сучасних московських літературних діячів, поет та прозаїк Іван Бунін (1870-1953) тверезо і правдиво оцінює свій власний народ, без звичайних брехливих перевалок:
«Народ русский — глубоко несчастный народ, но и глубоко скверный, грубый и главное лживый дикарь» (Бунин: «Воспоминания», Париж, 1952, стр. 182).
Максим Горький-Пешков 1923 року у своїй відомій статті про жорстокість москалів писав:
«Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість, як гумор — англійської. Це — спеціальна жорстокість... Найцікавішою рисою московської жорстокості є її диявольська вигадливість, її, я сказав би, естетична вишуканість...
Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється інколи, як вибух хворої або зіпсованої душі. Це винятки, що можуть цікавити психіатра, тут говорю про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість».
А далі, говорячи про московський народ, про московського селянина Максим Горький пише:
«Він створив багато сумних пісень та суворих, диких і кривавих легенд, вигадав тисячі приказок, у яких висловив свій твердий життєвий досвід... Він не має пошани перед правдою: «Правдою не будеш ситий». Він має силу-силенну подібних приказок і робить з них ужиток при кожній нагоді».
Доповненням до цих слів пролетарського письменника можуть бути висновки князя Євгена Миколайовича Трубецького (1869-1920), який у своїй посмертній розвідці «Иное царство и его искатели в русской народной сказке» писав: «У народній словесності є недвозначне співчуття до лінюха та злодія. Мрія про багатство, яке само падає в пельку людині, творить основну тему казки «про хитру науку».