Слід згадати й про пророчі й глибокі та гіркі спостереження відомого московського критика Костянтина Лєонтєва, який власне прийшов до тих самих висновків, що й Кюстін.
Лєонтєв пише:
«Своєрідний наш руський психічний лад, між іншим, і тим, що до цього часу, здається, в історії не було ще народу менш творчого, ніж ми... Всі ці огидні особисті наші хиби викликають потребу деспотизму. Як плем’я, як мораль, ми значно нижче європейців.»
«Так, любий мій, — пише він до Александрова, — не бачу яв руських людях тієї якоїсь особливої та нечуваної моралі «любови», з якою носився Ваш підпільний пророк Достоєвський, а за ним носяться й інші і на культурне значення якої розраховують... Я перепрошую, не розумію тих, які твердять про родинність нашого народу. Майже всі чужеземні народи, не лише німці й англійці, а й... українці, греки, болгари, серби... навіть турки значно родинніші (семейственнее) від нас, великоросів...
...(Петербурзька) Росія, ця міщанська Європа, сама тріскає всюди по швах й уважне вухо чує цей багатозначний тріск щохвилини й розуміє його жахливе значення» (р. 1880)... ми несподівано з наших державних надр, спочатку безкласових, а потім безцерковних — породимо антихриста...» (Бердяев: «К. Лєонтєв», Париж, В-во YMCA).
Автор відомих англомовних праць про Чінґісхана Міхаїл Правдін (Лондон) у травні 1955 року виголосив в «Амерікен Гавз» у Штутґарті доповідь на тему «Чи Росія — це Європа?»
У цій доповіді Правдін твердив, що москвичи не почували себе нікол и європейцями, вони до цього зовсім і нездатні. Вони ніколи й не думали стати європейцями, в них не було й немає найменшої охоти європеїзуватись. Європа була й залишилась їм по нині чужою. Характер москвинів упродовж сімох століть не змінився. Він і нині той, що був перед 700 роками. їхня духовна вдача така сама нині, як була колись за часів панування на ними «золотоординського хана». Як тоді, так і тепер, москвини без спротиву підлягають тому, хто над ними панує і ними володіє. Шанують своїх володарів, тремтять перед ними, й радо по-рабськи виконують їхні накази.
Однаково, чи за часів хана, чи за царів, чи сьогодні в час більшовизму, з його незмінною хансько-царською політикою під зміненою назвою, — завжди були в Росії пани-деспоти й работупий, терпеливий народ і завжди закривала себе московська сатрапія перед Європою та її культурою, Духовністю, економікою і стилем життя.
Політика сучасної, так званої, більшовицької Росії ні в чому не відрізняється від політики колишніх ханів: завоювати, панувати, царювати, визискувати й використовувати! Це стверджує історія царської і нинішньої більшовицької Росії...»
Це тим більше цікаво, оскільки вони були висловлені одночасно з появою «Листів» Кюстіна — того самого року Божого 1843-го!
5. ГОЛОС АМЕРИКАНСЬКОГО ПРОФЕСОРА
НАСАМКІНЕЦЬ СЛІД ЗГАДАТИ ПРО ПОГЛЯДИ ОДНОГО ДАВНЬОГО АМЕРИКАНСЬКОГО ІСТОРИКА АЛІСОНА НА ІМПЕРІАЛІЗМ МОСКВИ, ЯКІ ЦІЛКОВИТО ЗБІГАЮТЬСЯ З ДУМКАМИ КЮСТІНА.
У четвертому томі «Історії Європи» Арчібальда Алісона знаходимо таку надзвичайно виразну та яскраву характеристику московського ненажерливого гону до завоювань та здобувань, який триває й до наших днів:
«Хоч яку страшну силу дає Росії її безмежний простір, і території, і велика та швидко зростаюча кількість її підданих, проте вона ще страшніша завдяки їхньому військовому духові та слухняній вдачі, якою вони відзначаються. Пануюча пристрасть нації — це жадоба завоювань. Це гаряче бажання, яке палає в них з такою силою, з якою палає демократичне змагання у вільних державах Західної Європи, це є те незриме джерело, яке утримує їх у підданстві згідно із засадами їхніх верховодів, а водночас жбурляє їхню нагромаджену силу до безупинного походу на всі сусідні держави. Енергія народу така ж велика, як і територія, яку він заселяє, ніколи не витрачається на внутрішні дискусії. Внутрішні жалі, якими великими вони не були б, відступають у тінь перед жадобою нових загарбань чужих земель.
У завоюванні світу цей народ сподівається знайти компенсацію — та ще й більшу, ніж компенсацію за всі лиха його внутрішньої адміністрації. ...Кожний росіянин захоплюється вірою, що його країна одного дня має здобути світ, і ця віра — це головна причина, чому Росія останніми роками зробила такі кроки для її збільшення. Бажання здобування, жадоба збагачування належать до найміцніших природних притаманностей людської вдачі... Північ, зокрема, надається для осідку цієї хижацької жадоби і є джерелом, з якого йде затоп людства. Бо там водночас можна знайти силу, яка погрожує небезпекою; нужду, яка прагне багатства і нужденний ґрунт, який не дає їм нічого, крім меча до здобування. Найтемніший мужик в Росії захоплюється вірою, що його країні призначено здобувати світ. Жахлива боротьба 1812 року, важливі здобутки 1813 та 1814 років надзвичайно сприяли зросту цього природного прагнення. Похід через Німеччину, захоплення Парижу, скинення Наполеона поширили переконання в російській непереможності й надихнули їх жадобою національного піднесення, змішаного з особистою насолодою, яка творить головну підставу для бажання здобувати. Устрій та уряд Росії придумані спеціально для того, щоб підтримувати в усіх прошарках цей дух амбіції і направляти його на роздмухування почуття вищости (цієї) нації. (Archibald Allison: «History of Europe», New York, 1843, v. IV, p.9)