Кюстін збирався написати про Росію зовсім іншу книжку. Він, послідовний монархіст, почувався більш аніж просто симпатиком Росії саме за те, що вона «чиста» монархія. Республіканська Франція скарала на смерть його діда й батька.
Він зіставляє Францію та Росію, і Росія постає для нього оплотом його надій та джерелом симпатій. Адже там, на думку Кюстіна, панує освячений історичною традицією порядок, який у Франції порушили революції, що принесли республіку. А на революцію (чи на її наслідок — республіку) реакція Кюстіна була підкреслено однозначна. І навіть конституційна монархія, що постала у Франції на місці республіки, його не влаштовувала, бо вона — конституційна.
Царський двір зустрів Кюстіна, як мовиться, з розпростертими обіймами. Як пишуть С. Гессен та А. Предтеченський, гільйотина, що урвала життя його батька та діда, була найкращою рекомендацією маркізові до царського двору. Воднораз його особа мала велике зацікавлення й у середовищі російської інтелігенції, для якої його ім’я було добре відоме передовсім із літератури. Кюстін добре зарекомендував себе кількома книжками подорожньої прози, драмами і навіть романами. Про нього та його прозу прихильно писав Бальзак. Він приятелював із Шатобріаном, був завсідником літературного салону Аделаїди Рекам’є, що його відвідували чи не всі тодішні знаменитості. Там він зустрічався і з російськими письменниками, котрі часто бували в Парижі.
Можна з цілковитою переконаністю стверджувати, що так, як Кюстіна, в Росії не зустріли б тоді жодного французького письменника. Дослідники з’ясували: тодішня офіційна Росія мала різко негативне ставлення до французької літератури. За дев’ять років до Кюстінового приїзду в Росії було закрито «Литературную газету», що її видавав Антон Дельвіг, — у провину їй поставили публікацію віршів когось із французьких поетів. 1834-го в Росії (у це сьогодні навіть важко повірити) заборонено російське видання «Собору Паризької богоматері» Віктора Гюго. За дозвіл на публікацію перекладу вірша «Красуня» того ж Гюго цензора Нікітенка посадили на гауптвахту.
Невдовзі після Кюстіна в Росії побував Оноре де Бальзак, що мав значно вищий за Кюстінів літературний авторитет. Однак його приймали набагато стриманіше за маркіза. Бальзак висловився після цього приблизно таю він одержав у Петербурзі ляпаса, який би варто було дати Кюстінові.
С. Гессен та А Предтеченський наголошували: поява Кюстіна в Росії мала передовсім відтінок політичного значення. Адже тодішні стосунки Франції і Росії значно ускладнилися. Російський імператор Микола І гостро й постійно ненавидів Людовика-Філіппа, «короля барикад». Після липневої революції 1830 року він говорив французькому посланникові, що «глибоко ненавидить принципи, які зманили французів на помилковий шлях». Імператор навіть носився з думкою про відродження Священного союзу і вів переговори з Прусією та Австрією про зосередження російської армії на західному кордоні. Одначе факт визнання Людовика-Філіппа всіма іншими європейськими державами змусив і Миколу визнати «короля барикад» законним правителем Франції, з якою, так чи інак, а належиться рахуватися.
Французька ж громадська думка негативно ставилася до Росії саме через деспотію Миколаївського самодержавства, а також через ту жорстокість, із якою Росія придушувала польське повстання 1831 року. Микола І поставав в уявленнях свободолюбивих французів (та й не тільки французів) страхітливим жандармом-держимордою з руками по лікті у крові.
Є версія, що з Кюстіном царський двір пов’язував надію створити Миколі І у Франції паблісіті. Бо ж гість мав не тільки відповідний стан і статус, а й талановите перо в руках. Отже, він при його бажанні може творити відповідну опінію. Отож, як уже мовилося, Кюстінові було виявлено особливо люб’язний прийом. Імператорський двір зустрів його майже як національного героя. Микола І персонально опікувався французьким гостем, осипаючи його люб’язностями.