Однак Кюстін не виправдав сподівань. Те, що згодом російський двір прочитав у його книзі, було значно страшнішим, аніж у Радищева чи Чаадаєва. Він, власне, замахнувся на самісінькі основи.
Кюстін одержує запрошення від царя на різні учти. Спершу він захоплюється їхньою велелюдністю, далі почуває силуваність того, що розгортається перед його очима, імітацію народних веселощів. Це так властиво саме для Російської імперії. Француз виводить своєрідну формулу цього явища: «Отже, ця голова без тіла, цей монарх без народу дає народні святкування.» І далі таке спостереження; «Мені здається, що перед тим, як шукати (імператорові, — М. С.) популярності в народові, треба б створити сам народ».
Кюстін діагнозує: Росія просто дивовижно піддається всім видам обману. «Раби існують у багатьох країнах, але щоб знайти таку кількість придворних рабів, треба приїхати в Росію. Не знаєш, чому більше дивуватися: лицемірству чи протиріччям, що владарюють у цій імперії. Катерина II не вмерла, бо, всупереч відкритому характерові її онука, Росією, як і раніше, править облуда. Щиро зізнатися в тиранії було б тут великим кроком назад»!
За Кюстіном, росіяни обдурюють себе, а також намагаються — і доволі успішно — обдурювати весь світ. Здається, всі дивляться на Росію саме через ті окуляри, які запропонувала їм Росія. Повторюють про неї ті міфи, які вона сама про себе вигадала. Кюстін чи не єдиний із зарубіжних авторів, хто на цьому виразно наголошує. Він же й інкримінує багатьом іноземцям співучасть в обдурюванні росіянами світу. «Що може бути потворніше за письменників, котрі збіглися сюди з усіх кінців Європи, щоб проливати сльози розчуленості від зворушливої фамільярності стосунків, що пов’язують російського царя з його підданими? Або Росію ще не описували люди, незалежні за своїм становищем чи духовними якостями, або ж навіть правдиві розуми, потрапляючи в Росію, втрачають свободу суджень». Вони підхоплюють тут панівні мотиви й, сяк-так інтерпретуючи їх, артикулюють для світу.
Кюстін почуває в собі силу для неупередженого бачення фактів, що властива лише безстрашному інтелектові. Цю силу йому дає ненависть до зла. «Це ненависне мені зло — брехня. Повсюди, де мені доводилося стикатися з брехнею, я намагався її викривати. Ненависть до неправди додає мені бажання і сміливості описати цю подорож. Я розпочав її з цікавості, я розповідаю про неї з почуття обов’язку...» І — далі в одному з ліричних відступів з цього своєрідного автокоментаря: «Ненависть до лицемірства — ось факел, що світить мені в лабіринті світу. Той, хто обманює своїх ближніх, уявляється мені отруйником, і що вище займане ним суспільне становище, то ще винуватішим постає він у моїх очах».
Він розуміє, що через такі етичні імперативи видається тут білою вороною. Але він так само глибоко розуміє: «Прагнення до правди, що окрилює нині французів, ще невідоме в Росії».
Кюстін із глибоким подивом спостерігає за тотальною владою імператора. Все ще не вірячи, що Росія не має жоднісінького обмеження сваволі самодержця (справді самодержця!), він допевнюється: так, ніде в світі — ні в Туреччині, ні в Китаї, де монархи мають велику владу, — ніде немає нічого подібного.
«Уявіть собі все століттями випробуване мистецтво наших урядів, надане в розпорядження ще молодого й напівдикого суспільства, весь адміністративний досвід Заходу, використовуваний східним деспотизмом; європейську дисципліну, що підтримує азіатську тиранію, поліцію, що поставила собі за мету приховувати варварство, а не боротися з ним; тактику європейських армій, що служить для проведення східних методів політики; уявіть напівдикий народ, який мілітаризували й вимуштрували, але не цивілізували, — і ви зрозумієте, в якому становищі перебуває російський народ...»
Очевидно жоден із іноземних подорожан різних часів (за всієї їхньої критичності в оцінці росіян) не ловив себе на такому спостереженні, яке висловлює допитливий француз: «Чи знаєте ви, що таке подорожувати по Росії? Для поверхового розуму це значить живитися ілюзіями. Але для людини, хоч трохи спостережливої і тієї, що має незалежний характер, — це важка, вперта й невдячна праця. Бо такий подорожанин із величезними зусиллями відрізняє на кожному кроці дві нації, які борються одна з одною: одна з цих націй — Росія, якою вона є насправді, друга — Росія, якою її хотіли б показати Європі. Російський уряд, перейнятий візантійським духом, так, можна сказати, й Росія загалом завжди дивилися на дипломатичний корпус і взагалі на європейців як на заздрісних і злорадних шпигунів...»