Кюстіна дивує звичай (схоже, взагалі властивий для російських царедворців) омонументавлювати далеких предків і топтати близьких попередників. Микола І величає Петра Великого, але рідного брата Олександра, котрий був на імператорському троні перед безпосередньо ним, або ігнорує, намагаючись не згадувати, або вміло обмовляє. Він болісно реагує на будь-яку згадку про брата. А між іншим, як довідався Кюстін, добрі й погані риси братів були цілковито протилежними; брати ніколи не мали нічого спільного між собою і ніколи не відчували симпатії один до одного.
Феномен Миколи не перестає цікавити Кюстіна, котрий уже виразно побачив, що імператор — «скорше німець, аніж росіянин» — він має в Росії уособлювати російськість. «Уявляєте, скільки зусиль коштувало йому зробитися верховним главою слов’ян!»
Роздумуючи про владу й народу Росії, француз висловлює думку: все це — справді взаємозалежне. «Я не знаю, чи характер російського народу створив таких владарів, чи ж такі владарі виробили характер російського народу... Але мені здається, що тут у наявності обопільний вплив. Ніде, крім Росії, не міг би виникнути такий державний устрій, але й російський народ не став би таким, яким він є, якби він жив за іншого державного устрою».
Автор книги переконаний, що за своєю природою слов’яни набагато кращі, аніж це можна спостерігати в Росії. Вони й кмітливіші, й співчутливіші, й мистецьки обдарованіші, й доброзичливіші. А тут — люди, вимуштрувані тупим і жорстоким самовладдям, — фальшиві, деспотичні, страхітливі для Європи істоти. Скільки часу може забрати процес творення з цієї сірої та безликої маси нормальних з погляду європейських стандартів людей? Задумавшися над цим запитанням, Кюстін пише: якщо росіянами керуватимуть освічені монархи, справжні друзі прогресу, то десь тільки років аж через сто п’ятдесят це може статися.
Від нього повсюдно в Росії вимагають, щоб він висловився про те, чим відрізняється життя у Франції від життя в Росії. І щоразу сподіваються, що він засипле компліментами Росію. Кюстін або відповідає ухильно, або відбувається жартами, або ж інколи навіть висловлюється гостро, чим шокує слухачів. Але набагато гостріше те звучить уже в його книжці. Там це нагадує точні постріли в ціль.
Ось іще деякі з його висновків.
«У Франції кожен може досягнути всього, користуючись ораторською трибуною, в Росії — обертаючися при дворі. Найнікчемніший, якщо він зуміє сподобатися царю, завтра ж може стати першим у країні. Милість земного божества є тут надійною приманкою, що змушує честолюбців виробляти чудеса, точнісінько так, як у нас приводить до дивовижних метаморфоз жадоба популярності. У Петербурзі з цією метою стаєш ницим лестуном, у Парижі — великим оратором. Яким талантом спостережливості мали володіти російські царедворці, для того, щоб відкрити спосіб сподобатися цареві, прогулюючись узимку вулицями Петербурга в самому мундирі, без шинелі. Ці геройські лестощі, звернені безпосередньо до клімату й опосередковано до царя, коштували вже життя багатьом честолюбцям. Як легко в цій країні потрапити в немилість, якщо для того, Щоб сподобатися, доводиться вдаватися до таких засобів...»
Кюстін неоднораз зізнається: його переслідує відчуття несправжності того, що йому експонують у Росії. Мовби все те є, а воднораз і його нема.
«У росіян є тільки назви всього, але нічого немає в дійсності. Росія — країна фасадів. Прочитайте етикетки — у них є цивілізація, суспільство, література, театр, мистецтво, наука, а насправді у них немає навіть лікарів. Тільки-но захворієш, нападе лихоманка, і доводиться самому себе лікувати або запрошувати лікаря-іноземця. Якщо ж ви випадково погукаєте російського лікаря, що живе неподалік, то можете вже наперед вважати себе мерцем. Російська медицина ще не виросла з пелюшок. Я з цікавістю читав би секретні мемуари придворного лікаря в Росії, але я побоявся б довірити йому своє лікування. Ці люди — значно вдатніші мемуаристи, ніж лікарі. І в результаті, якщо ви захворієте, потрапивши до цього квазіцивілізованого народу, то для вас найкраще вважати, що ви опинилися серед дикунів, і віддатися на волю природи...»