Ясна річ, зі своїми ворохобниками боротися незрівнянно легше. Миколу Новикова було кинуто до Шліссельбурзької в’язниці. Олександра Радищева, автора «Подорожі з Петербурга в Москву», засудили до страти, яку згодом замінили десятилітнім засланням у Сибір. Автора «Філософських листів» Петра Чаадаева (до речі, Кюстін із ним зустрівся під час своєї подорожі) уряд вирішив за найкраще оголосити божевільним. Це було зроблено для того, щоб не привертати увагу суспільства до ось таких, наприклад, тверджень філософа: «У протилежність усім законам людського співжиття Росія рухається тільки в напрямку свого власного поневолення і поневолення всіх сусідніх народів...» Або ще таке спостереження Чаадаева: «Ми, росіяни, завжди мало цікавилися тим, що є істина, і що — неправда».
На такі розправи французький маркіз був для царського двору недосяжним. Отож єдиний сценарій — інформаційна війна. Вербальні атаки.
Швидко з’явилося кілька опусів російських авторів французькою мовою, в яких крізнило бажання авторів відбілити імператора, впіймати автора на фактичних неточностях (зі вони в книжці є, але не вони визначають її зміст і вони зовсім його не заперечують), також виставити Кюстіна в карикатурному зображенні. Граф М. Бутурлін навіть дописався до того, що Микола І буцімто, довідавшися про дуже погану репутацію маркіза у Франції, відмінив усі почесті Кюстіну й відмовився його приймати. От, мовлялечки, й наслідок Кюстін помстився злобним памфлетом!
Характерно, що навіть прогресивні діячі Росії виступали зі звинуваченнями Кюстіна в наклепництві. Скажімо, Федір Тютчев писав в одній зі статей 1844 року: «Книга п. Кюстіна служить новим доказом розумової безсоромності й духовного розтління (прикметної риси нашого часу, особливо у Франції), завдяки яким дозволяють собі ставитися до найважливіших і вельми високих питань більше нервами, аніж розумом; відважуються судити весь світ не так серйозно, як, бувало, ставилися до критичного розбору водевіля». А поет Василь Жуковський в одному з листів кинув на адресу Кюстіна «собака». Він же підбивав В’яземського рознести книгу Кюстіна, бо, на його гадку, не зважаючи на те, що в книзі багато правди, автора треба нагородити ляпасом. Виходить, що Кюстін цього заслужив саме за неї, за правду. Не випадково ж А. Тургенєв прохав В’яземського не слухатися поради Жуковського. Зрештою, всю ту історію — як і чимало інших довкола Кюстінової книги — докладно викладено в нарисі С. Гессена й А. Предтеченського.
Особливо агресивно висловлювалися про книгу француза в таборі слов’янофілів, але характерно, що в критиці декотрих із них прозвучали й конструктивні мотиви — Хом’яков, звинувативши іноземців у зловорожому ставленні до Росії, воднораз звинувачує росіян, котрі раболіпно поклоняються Заходові, а про свою Вітчизну говорять скромними словами. От, мовляв, чужинці, бачачи це, і збиткуються безкарно з Росії та росіян. Воднораз автор закликає своїх співвітчизників вивчати історію та культуру Росії, знаходити в них те, чим вони можуть величатися перед світом, що поглиблюватиме їхню національну самоповагу. (Цей заклик — визнаймо щиро — дуже актуальний і для нас, оскільки в світі рідко зустрічається такий глибокий національний нігілізм, як у нас).
Характерно, що Кюстінова книга була однаково небажаною і в царській Росії, і в Радянському Союзі. Тільки 1930 року з’явився невеликим накладом її російський переклад, згодом вилучений із відкритого фонду бібліотек. Імперський дискурс царської Росії виявився чи не найважливішим і найвизначальнішим із успадкованого від неї кремлівськими владцями. І лише в наш час у Москві перевидано «Росію в 1839 році» (під назвою «Миколаївська Росія»),
Були неодноразові спроби перекреслити книгу Кюстіна буцімто самим Кюстіном. У Росії поширювалися чутки про те, що маркіз, бачте, переглянув свої погляди й оцінки і зрікся їх. Однак автори цих історій видавали бажане за дійсне. Кюстін лишився при своїх переконаннях до останніх днів свого життя. Ще порівняно недавно російський письменник і редактор журналу «Континент» В. Максімов, даючи інтерв’ю Ф. Медведєву, стверджував: так, Кюстін раптом полюбив миколаївську Росію. «Мало хто знає, що через десять років Кюстін написав про Росію абсолютно «наоборотную книгу». Автор передмови до Кюстінової праці, виданої 1990 року, С. Мироненко так коментує легенду від Максімова: «Таким чином з’являється образ «русофоба», що розкаявся, а його книга «Росія в 1839 році» виявляється тим більше наклепницькою. Насправді нічого подібного не було, і Кюстін ні через десять років, ні пізніше не видавав і не писав ніякої «наоборотной книги». До речі, останнє прижиттєве видання «Росії в 1839 році» Кюстін здійснив 1854-го. За три роки до смерті. Цей факт свідчить сам за себе. Автор не зрікся своїх висновків, висловлених у цій книзі, не переглянув їх. А його «Росія в 1839 році» пережила свій час — їй і сьогодні належить значно більша роль, аніж просто історико-літературного документа. Ця книжка й сьогодні несе в собі чимало актуальних запитань до російського істеблішменту. На жаль, і нині не застаріли деякі Кюстінові діагнози. І нині є серйозні запитання про особливості російської ментальності і про загрози російського імперіалізму. Про все те сьогоднішньому читачеві багато може сказати Кюстінова книга, писана ще сто сімдесят років тому. Очевидно, й сам автор був би вельми подивованим, якби йому хтось тоді сказав: саме у вашій книзі через стільки десятиліть шукатимуть відповіді на питання про характерні особливості буття російського народу в його державі й про загадкові мотивації його ставлення до інших народів. Без такої лектури, як Кюстінова «Росія...», все це розуміти складніше.