Жоель Діккер
Правда про справу Гаррі Квеберта
Моїм батькам
День зникнення
(субота, 30 серпня 1975 року)
— Центральна диспетчерська поліції. Що у вас?
— Гало? Мене звати Дебора Купер, я мешкаю на Сайд-Крік-лейні. Здається, щойно я бачила молоду дівчину, за якою гнався у лісі якийсь чоловік.
— А точніше, що сталося?
— Та хтозна! Я була коло вікна, дивилася на ліс, аж бачу, біжить поміж деревами та дівчина… а за нею якийсь чолов’яга… Таке, наче вона хотіла втекти від нього.
— А де вони зараз?
— Я… я не бачу їх уже, вони десь у лісі.
— Добре, пані, я висилаю до вас патруль.
З цього дзвінка розпочалися події, що струсонули містечко Аврора, в штаті Нью-Гемпшир. Того дня без сліду зникла Нола Келлерґан, тамтешня п’ятнадцятирічна дівчина, і ніхто її більше ніколи не бачив.
Пролог
Жовтень 2008 року
(тридцять три роки після зникнення)
Усі обговорювали цю книжку. Я не міг спокійно пройтися вулицями Нью-Йорка, не міг пробігтися вранці алеями Центрального парку, бо всі перехожі зустрічали мене вигуками: «О, це ж Ґольдман! Це той письменник!». Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв учащати, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років — і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»
Весь Нью-Йорк аж нетямився від моєї книжки; ще й двох тижнів не минуло, як вона вийшла друком, а вже мала посісти найвищу сходинку в рейтингу продажів на американському континенті. Всім кортіло знати, що сталося в Аврорі 1975 року, це обговорювали і на телебаченні, й на радіо, і в газетах. Було мені заледве тридцять років, і ця книжка, друга в моїй кар’єрі, зробила мене найвідомішим письменником США.
Справа, що збурила всю Америку і стала сюжетом мого роману, розпочалася за кілька місяців до того, на початку літа, коли знайшли останки тіла молодої дівчини, яка зникла тридцять три роки тому. Так розпочалися події в Нью-Гемпширі, що я їх змалював, і якби не вони, то ніхто в Америці й не чув би про містечко Аврора.
Частина перша
Письменницька хвороба
(за вісім місяців до виходу книжки)
31. У глибинах пам'яті
— Перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?
— Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?
— Що саме?
— Написати книжку.
— Я впевнений у цьому.
На початку 2008-го, приблизно через півтора року по тому, як я, завдяки своєму першому романові, став ідолом американського красного письменства, мене спіткала страшенна творча криза, страх чистого аркуша, що, здається, нерідко заскакує письменників, які зазнали швидкого і шаленого успіху. Недуга ця проступила не відразу: вона охоплювала мене поволі. Здавалося, що після того, як вона мене вразила, мозок мій потихеньку завмер. На перші її симптоми я не хотів зважати: подумав собі, що натхнення повернеться завтра чи післязавтра, чи, може, трохи згодом. Та минали дні, тижні й місяці, а те натхнення не поверталося.
Моє сходження до пекла складалося з трьох етапів: перший, що без нього не сталося б такого карколомного падіння, був стрімкий злет. Мого першого роману продали два мільйони примірників, і в двадцять вісім років я став популярним автором. То було восени 2006-го, і за кілька тижнів моє ім’я перетворилося на ІМ’Я: я був скрізь — на телебаченні, в газетах, на обкладинках ілюстрованих часописів. Обличчя моє пишалося на величезних рекламних щитах у метро. Найсуворіші критики найавторитетніших часописів Східного узбережжя були одностайні: молодий Маркус Ґольдман обіцяє стати великим письменником.