— Хіба місце злочину не там, де яма? — запитав я.
Рот пішов поглянути на вхідні двері, потім обійшов дім і, всміхаючись, підійшов до мене.
— З вас був би добрячий адвокат, Ґольдмане. На дверях печаток нема.
— Це означає, що я маю право тут поселитися?
— Це означає, що вам ніхто не забороняє поселитися тут.
— Не певен, що зрозумів вас.
— У цьому чар американського права, Ґольдмане: коли нема закону, то ви його вигадуєте. І якщо вам забороняють, ви дійдете аж до верховного суду, що визнає вашу правду і надрукує ухвалу під вашим іменем: Ґольдман проти штату Нью-Йорк. Знаєте, чому, перш ніж затримати, правоохоронці повинні зачитати вам ваші права? Бо в 60-х роках засудили за зґвалтування такого собі Ернесто Міранду на основі його власних зізнань. І ось, уявіть собі, його адвокат заявив, що це незаконно, бо ґвалтівник Міранда до школи не вчащав і не знав, що Білль про права дозволяє йому ні в чому не зізнаватися. Адвокат поставив під сумнів розслідування, здійняв бучу, звернувся до верховного суду і, уявіть собі, виграв! Зізнання визнали недійсними, з’явилася славетна ухвала «Міранда проти штату Арізона», і тепер кожен полісмен, який хоче вас заграбастати, повинен казати: «Ви маєте право мовчати і маєте право на адвоката, якщо у вас немає коштів, то адвоката вам надасть держава». Одне слово, всією тією дурнуватою скоромовкою, що ми її чуємо весь час у кіно, завдячуємо другові Ернесто! Висновок: правосуддя в Америці, Ґольдмане, це колективна праця, в ній може брати участь кожен. Отож поселяйтеся в будинку, ніхто вам не заважатиме, а якщо поліція здуру поткне сюди носа, кажіть, що тут юридична лакуна, посилайтеся на верховний суд і погрожуйте позовом за відшкодування збитків, до того ж величезних. Вони завжди цього бояться. Але ключів од хати в мене нема.
Я дістав із кишені цілу в’язку.
— Гаррі дав мені колись їх, — сказав я.
— Ґольдмане, ви справжнісінький чарівник! Але, заради бога, не заходьте за ці стрічки, якщо не хочете доскочити лиха.
— Обіцяю. Чекайте, Бенджаміне, а що виявили під час обшуку?
— Нічогісінько. Поліція нічого не знайшла. Тим-то вони й не опечатали будинок.
Рот поїхав, і я увійшов у величезний порожній дім. Замкнув за собою двері та попрямував простісінько до кабінету, щоб знайти ту кляту скриньку. Та її ніде не було. Куди ж Гаррі міг подіти її? Мені хотілося конче її роздобути, тож я заходився нишпорити у бібліотеці, у вітальні, проте все було марно. Врешті вирішив обшнирити кожну кімнату в домі, може, знайду бодай якусь зачіпку, що вкаже мені на події 1975 року. Невже в одній із цих кімнат убили Нолу Келлерґан?
Я знайшов декілька альбомів зі світлинами, яких ніколи не бачив, навіть поняття про них не мав. Розгорнув один навмання і побачив на картці себе з Гаррі, ми сфотографувалися, коли я ще навчався в університеті. Були там знімки з аудиторій, на рингу, в гуртожитку, де ми часто вечеряли разом. Було навіть фото церемонії вручення дипломів. Ще один альбом містив вирізки з газет, де йшлося про мене і про мою книжку. Декотрі рядки було обведено або підкреслено червоним фломастером; тієї миті я зрозумів, що Гаррі завжди пильно стежив за моєю письменницькою кар’єрою, побожно нотуючи все, що мене стосувалося. Знайшов там навіть вирізку з часопису «Ньюарк». То було число півторарічної давності, репортаж із ліцею Фелтона, де влаштували церемонію на мою честь. І де він вискіпав той примірник? Я добре пам’ятав ту днину. Це було проти Різдва 2006 року: мій роман продали накладом понад мільйон примірників і директор фелтонівського ліцею, де я здобув середню освіту, вражений моїм успіхом, вирішив ушанувати мене так, як я, на його думку, заслуговував.
Та неймовірно урочиста церемонія відбулась у суботу пополудні в актовій залі ліцею, де було повнісінько учнів, випускників, а також кілька кореспондентів місцевих часописів. Усі вони сиділи перед величезною полотняною завісою, яку врешті скинув додолу директор, і перед ними постала шафа з написом: «На честь Маркуса П. Ґольдмана, Неперевершеного, який навчався в цім ліцеї від 1993 до 1998 року», — а всередині тієї шафи, за шклом, був примірник мого роману, мої табелі з оцінками, кілька світлин, моя футболка гравця в хокей на траві та футболка команди бігунів.
Я всміхнувся, перечитавши той репортаж. Моє перебування в фелтонівському ліцеї, маленькому й дуже спокійному навчальному закладі на півночі Ньюарка, так запало в пам’ять моїм приятелям і викладачам, що мене прозвали Неперевершеним. Але того грудневого дня 2006 року ніхто з присутніх, які аплодували вітрині моєї слави, не знав, що тією славетною зіркою став я внаслідок низки непорозумінь, а потім — умілих маніпуляцій.