Епопея Неперевершеного розпочалася на першому році мого навчання в ліцеї, коли я мав обрати для себе вид спорту. Спершу вирішив, що це буде футбол чи баскетбол, але місць у тих командах було обмаль і, як на лихо, я ще й запізно прийшов до кабінету, де студентів розподіляли по секціях. «Зачинено, — сказала мені гладка жінка, яка завідувала тим ділом». — «Благаю вас, пані, — заходився скиглити я, — мені конче треба записатися в якусь секцію, бо мене виженуть!» — «Прізвище?» — суворо запитала вона. — «Ґольдман. Маркус Ґольдман, пані». — «Куди ідеш?» — «На футбол або на баскетбол». — «Обидві секції вкомплектовано. Можеш податись або на акробатичний танок, або на лякрос[4]».
Акробатика чи лякрос… Або чума, або холера. Я знав, що як запишуся на акробатичний танок, то з мене й кури сміятимуться, тож обрав той клятий лякрос. Учні не любили тієї гри, тож у Фелтоні вже років зо двадцять не було путньої команди з лякросу; складалася вона тепер або ж із цілковитих невдах, або ж із тих, хто запізнилися на запис. Отож я став гравцем відсталої, млявої і незграбної команди, та саме в ній я й уславився. Сподіваючись перейти наступного сезону до футбольної команди, я намагався досягнути успіхів у спорті, щоб мене помітили, тож мав безпрецедентну мотивацію тренуватися, і за два тижні наш тренер уже бачив у мені довгоочікувану зірку. Я відразу ж став капітаном команди й не треба було докладати великих зусиль, щоб мене почали вважати найкращим гравцем у лякрос за всю історію ліцею. Я завиграшки побив рекорд за двадцять років із кількості забитих м’ячів, — той рекорд був надзвичайно низький, — і за це мене вписали на Дошку пошани ліцею, що ніколи досі не випадало учням першого року навчання. Це страшенно вразило моїх приятелів і привернуло увагу викладачів, а я з того всього втямив: щоб бути неперевершеним, треба вміти шити в дурні людей; все врешті-решт зводиться до облуди.
І я почав грати за цими правилами. Звісно, вже й мови не було про те, щоб покинути лякрос, адже єдине, чого я тепер прагнув, це будь-що стати найпершим, бути на видноті. Був, наприклад, загальний конкурс індивідуальних наукових проектів, де перемогла одна обдарована засранка на ймення Саллі, а я опинився на сьомому місці. Під час вручення премій в актовій залі я взяв слово і вигадав цілу історію про те, як вихідними працював волонтером із розумово відсталими дітлахами, що завадило мені як слід розробити свій проект, і виснував зі сльозами в очах: «Перша премія мені анідесь, якщо я можу подарувати бодай крихту щастя моїм маленьким друзям-калічкам». Усі були дуже зворушені, й це дало мені змогу применшити успіх Саллі в очах викладачів, учнів та й самої Саллі, яка мала братика з тяжкою інвалідністю (я цього й не знав), тому вона відмовилася від премії і зажадала, щоб її віддали мені. Внаслідок цього моє ім’я знову з’явилося на Дошці пошани (я прозвав її «дошкою ганьби», усвідомлюючи свою ницість), до того ж у рубриках «спорт», «наука» і «приз найкращому другові». Та зупинитися я вже не міг; мене наче чорти пхали в спину. Вже тиждень по тому я побив рекорд із продажу квитків речової лотереї, купивши їх у самого себе за грошенята, зароблені за два роки чищення муніципальних басейнів. Після того всі в ліцеї зійшлися в думці, що Маркус Ґольдман винятковий хлопчина. І саме завдяки цій думці мене почали називати Неперевершеним, наче заводське тавро поставили, гарантію цілковитого успіху; незабаром ота моя слава докотилася й до нашого кварталу в Ньюарку, сповнивши моїх батьків неабиякою гордістю.
Репутація, що я здобував її в такий сумнівний спосіб, спонукала мене опанувати шляхетне мистецтво боксу. Мене завжди тягнуло до боксу, я мав добрячий удар, але в бруклінському клубі, куди я потайці їздив цілу годину потягом, мене не знали, Неперевершений там не існував, там я діставав змогу бути слабким: я відвоював там право програвати дужчим за себе, право позбутися гонору. То був єдиний спосіб утекти від того страховиська досконалості, яке я сам і створив: там, на ринзі, Неперевершений міг програти, він міг бути невдахою. Там міг існувати простий хлопчина Маркус. Адже потроху моє прагнення бути першим номером вихлюпнулося через вінця: що більше я вигравав, то дужче боявся програти.
Третього року навчання бюджет ліцею скоротили, і директор вирішив ліквідувати команду з лякросу, бо вона обходилася задорого, а зиску з неї не було жодного. На превелике моє лихо, треба було шукати нову спортивну секцію; футбольна та волейбольна команди заклично позирали на мене, та я добре знав, що, приставши до них, доведеться конкурувати з набагато вправнішими гравцями, ніж мої розтелепи з лякросу. Я міг зійти на другорядні ролі, знову стати ніким або, ще гірше, опинитися за задвірках команди: що скажуть, якщо Маркус Ґольдман, на прізвисько Неперевершений, колишній капітан команди з лякросу, рекордсмен із забитих м’ячів за останні двадцять років, стане посміховиськом футбольної команди? Два тижні я просто-таки місця собі не знаходив, аж почув про досі невідому команду з бігу, що складалася з двох грубасів із куцими ніжками і якогось худого кволого парубійка. Крім того, то був єдиний вид спорту, з якого Фелтон не брав участі у міжліцейних змаганнях. Я подумав, що ніколи не стану до суперництва з набагато дужчими супротивниками: для мене це було б вельми загрозливо. Мені полегшало, і я без вагань приєднався до тієї команди, де на першому ж тренуванні під захопленими поглядами директора і кількох одногрупників завиграшки побив рекорди решти бігунів.
4
Лякрос — командна гра з твердим гумовим м’ячем, який переносять полем за допомогою кросів — сіток на довгій ручці.