— Я їду в Нью-Йорк, — сказав я.
— Що ж, прощавайте…
— Не прощавайте, а до побачення. Незабаром повернуся. Я відновлю ваше добре ім’я, Гаррі. Дайте мені кілька місяців, і ви знову станете найшанованішим письменником Америки.
— Маркусе, навіщо вам це?
— Бо ви зробили мене тим, ким я є.
— Та й що? Вважаєте, ви мені заборгували? Я зробив із вас письменника, та оскільки в очах громадської думки я, здається, вже перестав ним бути, ви тепер намагаєтеся повернути мені те, що я вам дав?
— Ні, я вас бороню, бо завжди вірив у вас. Завжди.
Я простягнув йому грубий пакет.
— Що це? — запитав він.
— Моя книжка.
— Я не читатиму.
— Мені потрібна ваша згода на її публікацію. Ця книжка ваша.
— Ні, Маркусе. Вона ваша. У тім-то й річ.
— Яка така річ?
— Гадаю, це чудова книжка.
— То в чому ж річ?
— Це непросто, Маркусе. Колись ви це зрозумієте.
— О боже, то що ж я зрозумію? Скажіть нарешті! Скажіть!
— Колись збагнете, Маркусе.
Запало довге мовчання.
— Що ви тепер робитимете? — запитав я.
— Тут я не залишуся.
— Де це — тут? У мотелі, в Нью-Гемпширі, в Америці?
— Я хочу опинитися в письменницькому раю.
— У письменницькому раю? А це що таке?
— Письменницький рай — це те місце, де ви можете переписати своє життя так, як хотіли б його прожити. Бо сила письменників, Маркусе, в тому, що вони самі вирішують, який у книжки буде кінець. Вони можуть залишити героя живим або убити, можуть змінити все. У письменників у пальцях сила, що вони про неї й самі не підозрюють. Їм досить заплющити очі, й життя поверне назад. Ох, Маркусе, що сталось би 30 серпня 1975 року, якби?..
— Минуле не можна змінити, Гаррі. Не думайте про це.
— Як я можу не думати?
Я поклав рукопис на стільці коло нього і вдав, ніби вже йду.
— Про що йдеться у вашій книжці? — запитав Гаррі.
— Це історія про чоловіка, який покохав юну дівчину. Вона мріяла про їхнє прекрасне майбутнє. Хотіла, щоб вони жили разом, щоб він став великим письменником і університетським викладачем, щоб у них був собака кольору сонця. Та одного разу дівчина зникла. Її так і не знайшли. А чоловік сидів удома й чекав. Він став великим письменником, університетським викладачем, і в нього був собака сонячного кольору. Він зробив усе так, як вона просила, і чекав її. Він більше нікого не покохав. Він був вірний і чекав, що вона повернеться. Та вона так і не повернулася.
— Бо вона померла!
— Так. Але тепер чоловік може оплакати її і попрощатися з нею.
— Ні, запізно вже! Йому тепер шістдесят сім років!
— Ніколи не пізно покохати знову.
Я приязно помахав йому рукою.
— До побачення, Гаррі. Приїду в Нью-Йорк, зателефоную.
— Не дзвоніть. Так буде краще.
Я спустився зовнішніми східцями, що вели до паркувального майданчика, і вже сідав було в авто, аж почув, що він гукає з балюстради другого поверху:
— Маркусе, яке сьогодні число?
— Тридцяте серпня, Гаррі.
— А котра година?
— Майже одинадцята.
— Ще більше восьми годин, Маркусе!
— До чого?
— До сьомої вечора.
Не відразу второпавши, я спитав:
— А що буде о сьомій вечора?
— Ви добре знаєте, що ми з нею зустрінемося. Вона прийде. Погляньте, Маркусе! Погляньте, де ми! Ми в письменницькому раю! Варто лише написати — і все зміниться!
30 серпня 1975 року, в письменницькому раю
Вона вирішила йти не по шосе, а берегом океану. Так безпечніше. Стискаючи в руках рукопис, бігла галькою та піском. Дійшла майже до Гусячої бухти. Ще дві чи три милі, і вона дістанеться до мотелю. Вона зиркнула на годинника: початок на сьому. Хвилин за сорок п’ять вона буде на місці. О сьомій вечора, як і домовлялися. Вже підходячи до Сайд-Крік-лейну, подумала, що пора вже краєм лісу вийти до першого шосе. Вона видряпалася скелястим узгір’ям, обережно пробралася поміж деревами, намагаючись не подряпатися і не подерти в чагарях красиву червону сукню. Неподалік крізь листя виднілася хата: в кухні поралась якась бабця, мабуть, готувала яблучний пиріг.
Нола вийшла на шосе номер один. За мить до того, як вона вислизнула з лісу, там промчало авто. Лютер Калеб повертався до Конкорда. Вона пройшла ще дві милі й опинилася біля мотелю. Була рівно сьома година. Проминула стоянку; перед нею були зовнішні східці. Восьмий номер на другому поверсі. Вона побігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки, і постукала в двері.