У двері постукали. Він схопився з ліжка, де сидів, чекаючи на неї, й побіг відчиняти.
— Гаррі! Любий Гаррі! — заволала Нола, побачивши його в дверях.
Вона кинулася йому на шию й почала цілувати. Він підхопив її.
— Ноло… ти тут! Ти прийшла! Прийшла!
Вона здивовано зиркнула на нього.
— Авжеж, я прийшла, хіба ж могло бути інакше!
— Я, видно, задрімав трохи, і мені таке жахіття наснилося… Я сидів тут, у номері, й чекав тебе. Я тебе чекав, а ти знай не приходила. І я чекав, чекав і чекав. А ти не прийшла.
Вона пригорнулася до нього.
— Справді, жах, та й годі! Я тепер тут! Я тут, назавжди!
Вони довго стояли обнявшись. Потім він вручив їй квіти, що стояли в умивальниці.
— Ти нічого з собою не взяла? — запитав Гаррі, помітивши, що вона прийшла без речей.
— Нічогісінько. Щоб ніхто не помітив. Ми купимо все необхідне дорогою. Але я принесла рукопис.
— А я скрізь його шукав!
— Я взяла його з собою. Прочитала… Мені так сподобалося, Гаррі. Це шедевр!
Вони знову обнялися, й вона сказала:
— Їдьмо! Їдьмо швидше! Вирушаймо просто зараз.
— Просто зараз?
— Так, я хочу бути далеко звідціля. Змилуйтеся, Гаррі, я не хочу ризикувати, а раптом нас тут знайдуть? Їдьмо просто зараз.
То було 30 серпня 1975 року. Вечоріло. Дві тіні вислизнули з мотелю, швиденько спустилися східцями, що вели до паркувального майданчика. І сіли в чорний «шевроле монте-карло». Авто рушило з місця й подалося на північ по шосе номер один. Вони мчали на великій швидкості, потроху зливаючись з обрієм. Незабаром стало видно лише контури автівки: вона стало чорною плямкою, а потім — темною цяткою. Ще мить удалині блимав ледь помітний вогник од фар, а потім зник і він.
Вони їхали назустріч життю.
Частина третя
Письменницький рай
(книжка побачила світ)
5. Дівчинка, яка розбуркала Америку
— Нова книжка, Маркусе, це початок нового життя. і це пора щонайбільшого альтруїзму: ви даруєте частку себе кожному хто попросить. Хтось буде в захваті, хтось почне плюватися. Для когось ви станете великим, для когось — вартим зневаги. Хтось заздритиме, комусь буде цікаво. Ви пишете не для них, Маркусе. Ви пишете для тих, котрі завдяки Маркусові Ґольдману вдало згають час, забудуть про сіре повсякдення. Ви скажете, що цього мало, але й це вже непогано. Є письменники, які хочуть змінити світ. Але хто може змінити його?
«О, це ж Ґольдман! Це той письменник!» Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв заходити, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років — і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»
Відразу ж після виходу «Справа Гаррі Квеберта» очолила рейтинги продажу в усій Америці й обіцяла стати найпопулярнішою книжкою року на американському континенті. Про неї говорили скрізь: на телебаченні, по радіо, в усіх газетах. Критики дочекалися свого часу і вихваляли мене. Казали, що мій новий роман — великий роман.
Після виходу книжки я відразу ж вирушив у марафонське рекламне турне, облітавши за два тижні вздовж і впоперек усеньку Америку: треба було встигнути до президентських виборів. Барнаскі вважав, що це останнє часове вікно, що в нас є, бо потім усі дивитимуться в бік Вашингтона, на вибори 4 листопада. Після повернення до Нью-Йорка я ще трохи в шаленому темпі побігав по телестудіях, реагуючи на неймовірний попит, що врешті докотився й до помешкання моїх батьків, яким дзвонили в двері то допитливі читачі, то журналісти. Щоб тато з мамою трохи перепочили, я подарував їм дім на колесах, і вони могли нарешті втілити давню мрію: дістатися спершу до Чикаґо, а потім по шосе номер 66 — до Каліфорнії.