— Письменнику, — сказав він, — здається, у нас величезна проблема.
— Що сталося?
— Це стосується матері Ноли Келлерґан. Ви у вашій книжці писали, що вона била доньку.
— Так, Луїза Келлерґан. То й що?
— У вас є інтернет? Зараз я скину вам лист.
Не перериваючи розмови, я подався до вітальні, ввімкнув комп’ютер і зайшов на свою пошту. Ґегаловуд надіслав мені фото.
— Що це? — запитав я. — Починаю вже непокоїтися.
— Відкрийте картинку. Пам’ятаєте, ви казали мені про Алабаму?
— Авжеж, пам’ятаю. Звідти приїхали Келлерґани.
— Ми дали хука, Маркусе. Ми геть забули з’ясувати, як там було в Алабамі. А ви ж мені казали!
— Що я вам казав?
— Що треба це з’ясувати.
Я клацнув на картинку. На фото був цвинтар і надгробок із написом:
ЛУЇЗА КЕЛЛЕРҐАН
1930–1969
Наша люба дружина і матуся
Я геть розгубився.
— О боже! — вигукнув я. — Що це таке?
— Це означає, що Нолина мати померла 1969-го. Тобто за шість років до того, як зникла її донька!
— Хто вам надіслав цю світлину?
— Один журналіст із Конкорда. Вже завтра це опиниться на перших шпальтах газет, письменнику, і ви знаєте, що буває в таких випадках: не мине і трьох годин, як уся Америка вирішить, що і ваша книжка, і розслідування нічого не варті.
Того вечора побачення з Лідією Ґлур так і не відбулося. Дуґлас витягнув Барнаскі з якоїсь ділової зустрічі, Барнаскі витягнув правника Річардсона з дому, і ми відбули вкрай бурхливу нараду в конференц-залі «Шміда й Гансона». Світлина і справді потрапила у «Конкорд Джеральд» із якогось місцевого видання. Барнаскі дві години умовляв редактора «Конкорд Джеральд» не ставити її на першу шпальту завтрашнього числа, та все було марно.
— Ви уявляєте, що скажуть люди, дізнавшись, що ваша книжка — чистісінька брехня? — кричав він на мене. — Нехай вам чорт, Ґольдмане, ви що, не перевіряли джерел?
— Не втямлю, це якась маячня! Гаррі розповідав мені про матір! І частенько. Нічого не розумію. Мати била Нолу! Він так мені казав! Казав: била і топила.
— А зараз що він каже?
— Недоступний. Я йому разів десять намагався зателефонувати цього вечора. Від нього вже два місяці — жодної звістки.
— Дзвоніть іще! Викручуйтеся, як хочете! Побалакайте з кимось, хто може вам відповісти! Знайдіть пояснення, яке я завтра вранці зможу дати журналістам, коли вони на мене насядуть.
О десятій вечора я врешті зателефонував Ерні Пінкасові.
— А з чого ти зробив висновок, що її мати була жива? — запитав він.
Мені аж недобре стало. І я відповів, мов дурник:
— Ніхто мені не казав, що вона померла!
— Але ж тобі ніхто й не казав, що вона жива!
— Казав! Гаррі казав.
— Отже, він тебе підставив. Панотець Келлерґан перебрався до Аврори сам, із донькою. Матері з ними не було.
— Геть нічого не розумію! Я зараз таки звихнуся. І хто я після цього?
— Гівняний писака, Маркусе. Одне можу сказати: тут у нас це насилу проковтнули. Цілісінький місяць ми дивилися, як ти пишаєшся в телевізорі й у всіх часописах. І всі сказали, що ти мелеш дурню.
— Чому ніхто не попередив мене?
— А про що тебе попереджати? Спитати, чи не сядеш ти в калюжу, написавши про матір, яка натоді вже давно померла?
— Від чого вона померла? — запитав я.
— Хтозна.
— А як же музика? І побої? У мене є свідки, які все підтвердять.
— А про що вони свідчитимуть? Про те, що панотець вмикав радіо на всю гучність, щоб спокійнісінько лупцювати доньку? Авжеж, ми підозрювали це. Але ти в своїй книжці пишеш, що панотець Келлерґан ховався в гаражі, поки матінка гамселила Нолу. А річ у тім, що матері в Аврорі ніколи не було, бо вона померла ще до переїзду. То як можна вірити всьому тому, що ти пишеш у книжці? І ще ти пообіцяв включити мене в перелік тих, кому висловлюєш подяку…
— То я і включив!
— Ти написав у переліку інших імен «Е. Пінкас, Аврора». А я хотів, щоб моє ім’я було великими літерами. Я хотів, щоб про мене говорили.
— Що? Але…
Він кинув слухавку. Барнаскі дивився на мене з люттю. Сказав, погрозливо тицяючи пальцем:
— Ось що, Ґольдмане, завтра ви першим рейсом летите в Конкорд і все там залагоджуєте.
— Рою, якщо я з’явлюся в Аврорі, вони мене роздеруть на клапті.
Він силувано реготнув і відказав:
— Добре, якщо просто роздеруть.