І раптом я завмер, зблід і вигукнув:
— Ні, це неймовірно!
— Що, письменнику?
— То був останній запис од Гаррі! Тим-то на диску й нема дати! Я геть про це забув. Ми так і не закінчили тієї розмови! Бо далі з’ясувалося про Пратта, потім Гаррі не хотів, щоб я записував на плеєр, і я нотував у записнику. А потім сталося те витікання з видавництва, і Гаррі розгнівався на мене. Як я міг так дати маху?
— Нам обов’язково треба поговорити з Гаррі, — мовив Ґегаловуд, хапаючи пальто. — Ми повинні дізнатися, що він там виявив про Луїзу Келлерґан.
На превеликий наш подив, двері восьмого номера нам відчинив не Гаррі Квеберт, а висока білявка. Ми спустилися до адміністратора, і він нам сказав:
— Останнім часом тут не було ніякого Гаррі Квеберта.
— Це неможливо, — відказав я. — Він мешкав тут кілька місяців.
На прохання Ґегаловуда адміністратор переглянув журнал записів за останні півроку. І рішуче повторив:
— Гаррі Квеберта тут нема.
— Цього не може бути, — вибухнув я. — Таж я сам його тут бачив! Високий чоловік, сивий, розпатланий.
— А, цей! Авжеж, був такий, частенько вештався паркувальним майданчиком. Але номера він тут не наймав.
— У нього був восьмий номер! — вигукнув я. — Знаю, бо не раз бачив, як він сидить під дверима.
— Так, він сидів під дверима. Я дуже просив його забратися, але він щоразу давав мені сто доларів! За такі гроші він міг сидіти скільки влізе. Казав, з цим місцем у нього пов’язані приємні спогади.
— А коли ви бачили його востаннє? — устряв Ґегаловуд.
— Та як сказати… Десь кілька тижнів тому. Точно пам’ятаю, що перш ніж поїхати, він дав мені ще сто доларів, щоб як хтось зателефонує і попросить восьмий номер, я вдав, ніби перемикаю виклик. А телефон і далі дзвонив би просто так. Він, здається, кудись поспішав. Це сталося відразу після сварки…
— Після сварки? — гаркнув Ґегаловуд. — Якої сварки? Що за сварка тут сталася?
— Ваш приятель посварився з одним дідом. Приїхав такий собі дідок, наче навмисно, щоб зчепитися з ним. Лютий такий. Зчинив галас, ну і таке… Я вже хотів було встряти, але дідок сів в авто і поїхав. Після цього ваш приятель теж вирішив забратися відціля. Та я б його все одно витурив, бо не люблю, коли бучу здіймають. Клієнти скаржаться, а я тоді чортів заробляю.
— А через що та сварка сталася?
— Через якийсь лист. Мені так здається. Дідок репетував вашому приятелю: «То були ви!».
— Через лист? Який іще лист?
— А хіба я знаю?
— І що далі?
— Дідок поїхав собі, а ваш приятель накивав п’ятами.
— Ви зможете його впізнати?
— Діда? Та ні. А ви в колег запитайте. Бо той оглашенний іще раз приїздив. І, здається, хотів закатрупити вашого приятеля. Я багато розслідувань бачив, весь час дивлюся серіали по телевізору. Приятель ваш уже дременув, але я відчув, що тут пахне смаленим. І викликав поліцію. Приїхали дві патрульки, дуже швидко, перевірили його. Та й відпустили. Сказали, все гаразд.
Ґегаловуд відразу ж зателефонував у Головне управління поліції і попросив з’ясувати особу чоловіка, якого нещодавно перевіряв дорожній патруль у мотелі «Морський берег».
— Отримають інформацію — подзвонять, — сказав він мені, натискаючи «відбій».
Я нічогісінько не тямив. Пригладив чуба і сказав:
— Це маячня! Маячня якась!
Адміністратор якось дивно зиркнув на мене і запитав:
— А ви пан Ґольдман?
— Так, а що?
— А те, що ваш приятель лишив для вас конверт. Сказав, що приїде хлопчина, шукатиме його і напевне вигукне: «Це маячня! Маячня якась!». І сказав, що як такий приїде, щоб я віддав йому оце.
Він простягнув мені конверт із цупкого паперу, в якому лежав ключ.
— Ключ? — запитав Ґегаловуд. — Більш нічого?
— А від чого той ключ?
Я уважно розглянув той ключ і його форму. І раптом згадав:
— Шафа у фітнес-клубі в Монберрі!
За двадцять хвилин ми вже були в роздягальні фітнес-клубу. В шафці номер 201 лежав оправлений стос паперу і написаний від руки лист.
Любий Маркусе!
Якщо ви читаєте ці рядки, то довкола вашої книжки зчинилася неабияка буча і вам потрібні відповіді.
Це може бути цікаво для вас. Ця книжка і є правда.
Гаррі