— А що сталося в Алабамі?
— Хтозна. Я так і не дізналася. Нола мені не сказала.
— Це якось пов'язане з їхнім від'їздом?
— Не знаю. Мені дуже хотілося б вам допомогти, та я і справді не знаю.
— Це я винен, пані Геттевей, — сказав я. — Перестрибнув на Алабаму…
— То бити її міг лише батько? — запитав Ґегаловуд.
Ненсі на мить замислилася, аж наче розгубилася. Потім урешті відповіла:
— Так. Або ні. Я вже й не знаю. Синці в неї були. Коли я її питала, в чому річ, вона казала, що вдома її карають.
— За що карають?
— Вона більше нічого не розповідала. Але й не казала, що батько її лупцює. По суті, ніхто нічого не знає. Моя мати теж якось бачила сліди побоїв, на пляжі. І ще ця гучна музика, що він регулярно вмикав. Люди підозрювали, що панотець Келлерґан б’є доньку, та ніхто не насмілювався нічого сказати. Все-таки він був наш священик.
Вийшовши з крамниці після розмови з Ненсі Геттевей, ми з Ґегаловудом довго сиділи на лавці й мовчали. Я був у відчаї.
— Оце так непорозуміння! — врешті вигукнув я. — І все через це кляте непорозуміння! І як я міг дати такого хука?
Ґегаловуд спробував підбадьорити мене.
— Спокійно, письменнику, не судіть себе занадто суворо. Ми всі обгівнялися. Надто вже захопилися розслідуванням і не помітили очевидного. Всі ми мудрі по шкоді, з усіма таке буває.
Тієї миті у нього задзвенів мобільник. Він відповів. Телефонували з Головного управління поліції.
— Вони з’ясували, як звали того дідка з мотелю, — сказав він, слухаючи повідомлення диспетчера.
На його обличчі раптом відбився подив. Він опустив телефон і сказав:
— То був Девід Келлерґан.
Із будинку номер 245 на Террас-авеню так само лунала музика: отець Келлерґан був удома.
— Обов’язково треба з’ясувати, що він хотів од Гаррі, — сказав Ґегаловуд, вийшовши з авто. — Тільки богом вас заклинаю, письменнику, розмовлятиму я!
Під час перевірки біля мотелю «Морський берег» дорожня поліція виявила в автомобілі Девіда Келлерґана мисливську рушницю. Та це їх не занепокоїло: на зброю був дозвіл. Він сказав, що їде на стрільбище, і хотів зупинитися і випити кави в ресторані мотелю. Полісменам не було до чого причепитися, тож вони його відпустили.
— Трусоніть його добряче, сержанте, — сказав я, поки ми йшли брукованою доріжкою до хати. — Дуже хочеться взнати, що це за сварка через лист… Адже Келлерґан запевняв мене, що заледве знає Гаррі. Думаєте, брехав?
— Оце ми зараз і з’ясуємо, письменнику.
Певне, отець Келлерґан бачив, що ми приїхали, бо й не встигли подзвонити, як він одчинив двері. У руках тримав рушницю. Він був у нестямі, й, судячи з вигляду, йому страшенно кортіло мене застрелити. «Ви обілляли брудом пам’ять моєї дружини і доньки! — зарепетував він. — Гівно! Мерзотник! Гадина!» Ґегаловуд намагався його заспокоїти, просив прибрати рушницю і пояснив, що ми якраз і прийшли, щоб збагнути, що ж сталося з Нолою. На галас збіглися роззяви, поглянути, що тут коїться. Незабаром вони оточили весь дім; Келлерґан знай репетував, а Ґегаловуд знаками показував мені, що треба помалу відступати. Під завивання сирен підкотило два поліційні автомобілі. З одного вийшов Тревіс Довн, який, судячи з його вигляду, теж не палав бажанням бачити мене. Він сказав: «Мало ще обгидив наше місто, так? Іще хочеш?» — а потім запитав Ґегаловуда, чому поліція штату з’являється до Аврори без попередження. Я розумів, що часу в нас обмаль, і гукнув Девідові Келлерґану:
— Скажіть, ви вмикали музику і били її, скільки влізе, так?
Він знову підняв рушницю.
— Я ніколи не підняв на неї руки! Її ніколи ніхто не бив! Ви мерзотник, Ґольдмане! Я найму адвоката, я вас до суду потягну!
— До суду? То чому ж досі не потягли? Чому ви ще не в суді? Може, вам не хочеться, щоб копирсалися у вашому минулому? Що сталося в Алабамі?
Він плюнув у мій бік.
— Такі, як ви, Ґольдмане, цього не зрозуміють!
— Що сталося поміж вами та Гаррі Квебертом у мотелі «Морський берег»? Що ви приховуєте від нас?
Тут і Тревіс заходився репетувати, погрожуючи Ґегаловудові поскаржитися начальству, і нам довелося забратися.
Дорогою до Конкорда ми довго мовчали. Нарешті Ґегаловуд сказав:
— Що ми проґавили, письменнику? Що було на видноті, а ми не побачили?
— Тепер ми знаємо, що Гаррі довідався щось про Нолину матір, але не сказав мені.