На столику у вітальні вона поклала декілька дівочих світлин.
— Я від самого початку стежу за цією справою, — сказала вона. — Пам’ятаю той день, коли Нола пропала, пам’ятаю все, як і, певно, всі дівчата мого віку, які мешкали тоді в Аврорі. Тож коли знайшли її тіло і заарештували Гаррі Квеберта, я, звісно, відчула, що мене це безпосередньо стосується. Оце так історія… Мені дуже сподобалася ваша книжка, пане Ґольдмане, ви так вдало змалювали Нолу. Завдяки вам я наче зустрілася з нею знову. Правда, що й фільм зніматимуть?
— «Ворнер бразерс» хоче купити права, — відповів я.
Вона показала нам світлини: день народження, де серед гостей була й Нола. 1973 рік.
— Ми з Нолою дружили, — провадила вона. — Хороше дівча було. Всі її в Аврорі любили. Певне, людей зворушувало її життя з батьком: удівець-священик і його люба доця, завжди всміхаються, ніколи не скаржаться. Пам’ятаю, коли я вередувала, мама завжди казала: «Бери приклад з Ноли! У неї, сердешної, Бог забрав матір, а вона завжди така чемна і вдячна».
— Ох, і як же я не второпав, що її мати давно померла? І ви кажете, що вам сподобалася книжка? Ліпше запитали б себе, що за дешевий писака її утнув!
— Та ні, чому це? Якраз навпаки! Я навіть подумала, що це ви так навмисне. Бо сама була зіткнулася з цим у Ноли.
— Як це — самі з цим зіткнулися?
— Якось стався один чудернацький випадок. Після того я від Ноли і віддалилася.
Березень 1975 року
Родина Гендорфів мала цукерню на головній вулиці. Часом після школи Стефані приводила туди Нолу, і вони тихцем ласували цукерками в комірчині. Так було і того вечора: сховавшись за лантухами з борошном, вони наминали фрукти в желе, аж доки заболіли животи. І реготали, затуляючи долоньками роти, щоб їх не почули. Аж раптом Стефані втямила, що з Нолою щось не так. Погляд її змінився, вона вже не слухала її.
— Ноло, що з тобою? — запитала вона.
Мовчання. Стефані запитала вдруге, і Нола врешті озвалася:
— Я… мені… мені додому треба.
— Уже? Чому це?
— Мама хоче, щоб я ішла додому.
Стефані вухам своїм не повірила.
— Що? Твоя мама?
Нола перелякано схопилася на ноги і повторила:
— Мені треба йти!
— Але ж… Ноло! Твоя мама померла!
Нола побігла до виходу. Стефані спробувала втримати її за руку, та Нола обернулась і вчепилася в її сукню.
— Моя мама! — з жахом вигукнула вона. — Ти не уявляєш, що вона зі мною зробить! Коли я капосна, мене карають!
І побігла чимдуж.
Збентежена Стефані ще трохи посиділа в коморі, а ввечері вдома розповіла про той випадок матері. Та пані Гендорф їй не повірила. Вона лагідно погладила її по голові.
— Не знаю, що ти оце вигадуєш, люба. Добре, годі дурниці казати, йди мий руки. Тато прийшов з роботи і хоче їсти, ми сідаємо вечеряти.
Наступного дня в школі Нола була начебто спокійна і вдавала, ніби нічого не сталося. Стефані не зважилася завести мову про вчорашній випадок. Урешті днів за десять вона вирішила поділитися своїм потрясінням із самим отцем Келлерґаном і прийшла до церкви в його кабінет. Як завжди, він зустрів її дуже лагідно, пригостив сиропом і став уважно слухати, гадаючи, що вона хоче побалакати з ним як зі священиком. Та коли вона розповіла про те, що сталося, він їй теж не повірив.
— Ти, певне, щось не так почула, — сказав він.
— Я знаю, це схоже на маячню, отче. Але це таки правда.
— Але ж це безглуздя. Нащо Нолі казати такі дурниці? Ти хіба не знаєш, що її мама померла? Чи тобі дуже хочеться всіх нас засмутити?
— Ні, але ж…
Девід Келлерґан хотів було зам’яти розмову, та Стефані наполягала. І тоді обличчя його змінилося, вона ще ніколи не бачила його таким: уперше привітний священик став похмурий, майже страшний.
— Не хочу я більше слухати цих балачок! — відтяв він. — І спробуй лишень розповіси це ще комусь! Я піду до твоїх батьків і скажу їм, що ти мала брехуха! І ще скажу, що ти крала в церкві. Украла в мене п’ятдесят доларів! Ти ж не хочеш неприємностей? Ото будь чемною дівчинкою.
Перервавши ту розповідь, Стефані якусь хвилю перебирала світлини. Потім обернулася до мене.