Та 17 червня 2008 року, попри ранню пору, в шинку вже панувало неабияке пожвавлення. Всі обговорювали останні події, й коли я ввійшов, усі, кого я знав, одразу ж з’юрмилися довкола мене й заходилися допитуватися, чи правда, що Гаррі мав стосунки з Нолою й чи вбив він її і Дебору Купер. Я не відповів на ті запитання й умостився за сімнадцятим столиком, де ніхто не хотів сідати. Там я побачив, що табличку на честь Гаррі вже зняли: зяяли тільки дві дірки від шурупів і темніший відбиток на столі.
Дженні принесла каву і чемно зі мною привіталася. Обличчя її було сумне.
— Ти поселився в Гаррі? — запитала вона.
— Авжеж. Ти зняла табличку?
— Так.
— Чому?
— Він написав книжку для того дівчиська, Маркусе. Для п’ятнадцятирічного дівчати. Я не можу більше бачити цієї таблички. Це не кохання, а гидота якась.
— Гадаю, там усе набагато складніше, — сказав я.
— А я гадаю, тобі краще не пхати носа до цієї справи, Маркусе. Їдь собі до Нью-Йорка і тримався подалі від усього цього.
Я замовив млинців і сардельок. На столі валявся замацаний примірник місцевої газети «Аврора Стар». На першій сторінці пишалося величезне фото Гаррі, зроблене за пори, коли він був у розквіті письменницької слави: поважне обличчя, глибокий, упевнений погляд. І тут-таки, внизу, — світлина, де він виходить із палацу правосуддя в Конкорді, в кайданках, нечупарний, змарнілий, зі скуйовдженою чуприною і зацькованими очима. Внизу овальні портрети Ноли та Дебори Купер. І напис: «Що вчинив Гаррі Квеберт?»
Незабаром до шинку нагодився Ерні Пінкас і підсів до мене з філіжанкою кави.
— Бачив тебе вчора ввечері в телевізорі, — сказав він. — Ти переселився сюди?
— Либонь, що так.
— Нащо?
— Я й сам уже не знаю. Задля Гаррі.
— Він не винен, правда ж? Не можу повірити, що він таке вчинив… це нечуване щось.
— Та вже хтозна, Ерні.
На моє прохання він розповів, як декілька днів тому поліція знайшла останки Ноли, закопані на метровій глибині у Гусячій бухті. Того дня, в четвер, Аврору збурили сирени поліційних авто, що поз’їжджалися з усього округу — від патрульних до автомобілів кримінальної поліції без розпізнавальних знаків, і навіть мікроавтобус поліційних експертів.
— Звістка, що то, напевно, останки Ноли Келлерґан, — казав мені Пінкас, — страшенно всіх приголомшила. Ніхто не хотів вірити: виявляється, вона весь час була тут, у нас під боком. Я про те, що стільки разів приходив до Гаррі перехилити по чарчині віскі на тій терасі… Майже за крок від Ноли… Скажіть, Маркусе, він справді написав ту книжку для неї? Не можу повірити, що в них була любов… А ти знав щось про це?
Щоб не відповідати, я заходився колотити ложечкою, аж у філіжанці утворився справжнісінький вир. Потім мовив просто:
— Тут уже хрін розбереш, Ерні.
Трохи згодом підійшов і сів до нас Тревіс Довн, начальник аврорівської поліції та ще й чоловік Дженні. То був один із найдавніших моїх тутешніх знайомців: шістдесятирічний добряга зі шпакуватою чуприною, типовий сільський полісмен, якого вже давно ніхто не боїться.
— Мені дуже шкода, синку, — сказав він, поздоровкавшись.
— За що?
— За те, що на тебе впала ця халепа. Знаю, ти дружив із Гаррі. Нелегко тобі, напевне.
Тревіс був перший, хто подумав про те, як воно мені зараз. Я кивнув, а потім запитав:
— Чому, відколи тут буваю, я ніколи не чув про Нору Келлерґан?
— Ця історія пішла в небуття, аж поки не знайшли тіло. Про це не люблять розповідати.
— Тревісе, що сталося 30 серпня 1975 року? І що сталося з тією Деборою Купер?