— Тож я нікому й не сказала. Але й не забула того випадку. Згодом я переконала себе, що не так почула, не зрозуміла і що нічого того не було. І ось виходить ваша книжка, і я знову бачу, мов живу, ту жорстоку матір. Не можу передати, як воно подіяло на мене; у вас великий талант, пане Ґольдмане. Кілька днів тому всі газети почали писати, що ви пишете казна-що, і я вирішила, що мені треба з вами зв’язатися. Бо знаю: ви пишете правду.
— Яку правду? — вигукнув я. — Мати її померла бозна-коли.
— Знаю. Але знаю і те, що ви маєте рацію.
— Гадаєте, Нолу бив батько?
— Принаймні про це перешіптувалися. У школі помічали, що в неї синці на тілі. Але хто наважився б сказати бодай слово проти нашого священика? Сімдесят п’ятого року в Аврорі ніхто не пхав носа до чужих справ. Та й пора була інша. Ми всі часом заробляли по дупі.
— А вам більше нічого не спадає на думку? — запитав я. — У зв’язку з Нолою чи з книжкою?
Вона замислилася.
— Ні. Хіба що досить… досить цікаво було з’ясувати після стількох років, що вона була закохана не в абикого, а в Гаррі Квеберта.
— Що ви маєте на увазі?
— Знаєте, я була така наївна… Після випадку в комірчині я дедалі менше спілкувалася з Нолою. Але того літа, коли вона зникла, часто її зустрічала. Я тоді багато працювала в батьків у цукерні, а вона була якраз напроти пошти. І уявіть собі, мені весь час траплялася Нола. Вона ходила надсилати листи. Я знала це, бо вона ходила повз крамничку і я в неї питала. І якось вона все-таки обмовилася. Сказала, що шалено закохана в одного чоловіка і що вони листуються. Та нізащо не хотіла сказати, хто це. Я гадала, це Коді, хлопець із передвипускного класу. Він грав у баскетбольній команді. Ніяк не щастило підглянути, кому ж ті листи адресовані, та на одному я все-таки помітила частину адреси. Він мешкав у Аврорі. І я подумала: яке задоволення писати з Аврори людині, яка живе в Аврорі.
Коли ми вийшли від Стефані Ларжиняк, Ґегаловуд глянув на мене великими збентеженими очима і запитав:
— Що ж це коїться, письменнику?
— А я оце у вас хотів запитати, сержанте. І що нам тепер робити, як ви гадаєте?
— Те, що відразу повинні були зробити: з’їздити до Джексона, штат Алабама. Ви вже давно поставили хороше запитання: що сталося в Алабамі?
4. Sweet home Alabama [17]
— Наприкінці книжки, Маркусе, приготуйте для читача якийсь несподіваний поворот, причому останньої миті.
— Навіщо?
— Навіщо? Бо читача треба тримати в напрузі до самісінької розв'язки. Це як у картах: завжди треба мати козиря про запас.
Джексон, Алабама, 28 жовтня 2008 року
І ми й полетіли в Алабаму.
В аеропорту Джексона нас зустрів молодий працівник поліції штату Філіп Томас, із яким Ґегаловуд зв’язався кілька днів тому. Він стояв у залі прибуття, насунувши на очі криси капелюха, в однострої, прямий мов тичка. Шанобливо поздоровкавшись із Ґегаловудом, він глянув на мене і трохи підняв капелюх.
— Чи міг я вас десь бачити? — запитав він. — Може, в телевізорі?
— Може, й так, — відказав я.
— Ось я допоможу, — втрутився Ґегаловуд. — Це про його книжку всі базікають. Остерігайтеся його, він здатен такого веремія закрутити, що здуріти можна буде.
— То родина Келлерґанів — це та, про яку йдеться у вашій книжці? — Томас насилу приховував подив.
— Авжеж, — відказав за мене Ґегаловуд. — Тримайтеся подалі від нього, юначе. Мені так спокійно жилося на світі, поки не зустрів його!
Полісмен Томас дуже відповідально поставився до свого завдання. На прохання Ґегаловуда він підготував невеличку довідку про Келлерґанів, і ми переглянули її в ресторані неподалік від аеропорту.
— Девід Келлерґан народився в Монтґомері 1923 року, — доповідав Томас. — Навчався у семінарії, став священиком і приїхав до Джексона, де служив у парафії Маунт-Плезант. 1955-го одружився з Луїзою Бонвіль. Жили у спокійному кварталі на півночі міста. 1960 року Луїза Келлерґан народила дочку, Нолу. Нічого цікаво більш не було. Набожна, мирна алабамська родина. До тієї жахливої трагедії 1969 року.
— Трагедії? — перепитав Ґегаловуд.
— Сталася пожежа. Якось уночі дім згорів. Луїза Келлерґан загинула під час пожежі.