Вони потисли один одному руки. Девід Келлерґан тремтів.
— Ви дрижите? — спитав Льюїс. — Та ви геть змерзли! Ходімо, там шинок на розі. Вип’ємо ґроґу і побалакаємо.
Так познайомилися Джеремі Льюїс і Девід Келлерґан. Вони перечекали зливу в найближчій кав’ярні.
— Мені казали, що в Маунт-Плезант кепські справи, — трохи розгублено всміхнувся Девід Келлерґан, — та, правду кажучи, аж таке не сподівався побачити.
— Так. Не буду лукавити, ви приймаєте парафію в убогому стані. Парафіяни до церкви не ходять, нічого не жертвують, храм напівзруйнований. Тут купа роботи. Сподіваюся, це вас не лякає.
— Я й не такого не злякаюся, превелебний Льюїсе, ось побачите.
Льюїс усміхнувся. Він уже потрапив під уплив сильної, привабливої особистості свого молодого співрозмовника.
— Ви одружений? — запитав він.
— Ні, превелебний. Поки що парубкую.
Новий священик Келлерґан півроку згаяв на те, щоб зайти в кожен дім, познайомитися з парафіянами і переконати їх у неділю повернутися на лави храму Маунт-Плезант. Потім роздобув грошей на нову покрівлю й, оскільки сам у Кореї не служив, то підтримав війну, розгорнувши реадаптації для учасників бойових дій. Потім парафіяни полагодили залу, що прилягала до церкви. Потроху життя громади пожвавилося, храм набув колишньої величі, і Девіда Келлерґана почали вважати новою зіркою Джексона. Впливові парафіяни сподівалися, що він стане політиком. Казали, священик міг би очолити муніципалітет. А далі, можливо, претендувати на місце в конгресі. І навіть стати сенатором. У нього були для цього всі дані.
Якось увечері, наприкінці 1953 року, Девід Келлерґан вечеряв у генделику біля храму. Як завжди, сидів за шинквасом. Раптом молода жінка поруч, якої він спершу не помітив, обернулась до нього і, впізнавши, всміхнулася.
— Доброго вечора, отче, — сказала вона.
Він трохи силувано всміхнувся.
— Даруйте, ми знайомі?
Вона засміялася, і світлі пасма її волосся розсипалися по плечах.
— А я ваша парафіянка. Мене звуть Луїза. Луїза Бонвіль.
Збентежившись од того, що не впізнав її, Келлерґан зашарівся. А вона засміялася ще дужче. Він закурив, намагаючись опанувати себе.
— Можна цигарку? — запитала вона.
Він простягнув їй пачку.
— Отче, ви ж нікому не скажете, що я курю? — запитала вона.
Він усміхнувся.
— Не скажу.
Луїза була донька одного видатного діяча з їхньої парафії. Вони з Девідом почали зустрічатися і незабаром покохали одне одного. Всі в місті казали, що вони дуже гарна пара. Влітку 1955-го вони побралися. Обоє аж сяяли від щастя. Мріяли мати багато дітей, принаймні шістьох, трьох хлопчиків і трьох дівчаток, веселих сміхотливих малюків, які би вдихнули життя в дім на Лавер-стріт, куди подружжя нещодавно перебралося. Та Луїзі ніяк не щастило завагітніти. Вона радилася з декількома лікарями, та нічого не допомагало. Аж наприкінці 1959 року лікар сповістив їй радісну новину: вона була вагітна.
12 квітня 1960 року в центральній лікарні Джексона Луїза Келлерґан привела на світ свою першу і єдину дитину.
— Дівчинка, — сказав лікар Девідові Келлерґану, який занепокоєно ходив туди-сюди коридором.
— Дівчинка! — сяючи від щастя, вигукнув отець.
І побіг до дружини, яка пригортала до грудей дитя. Він обняв її й глянув на немовля. Очі дівчинки були ще заплющені; волоссячко мало бути світле, як у матінки.
— Назвемо її Нолою? — запитала Луїза.
Панотець подумав, що це дуже гарне ім’я, і погодився.
— Ласкаво просимо на білий світ, Ноло, — сказав він доньці.
Усі наступні роки родину Келлерґанів ставили за приклад із будь-якого приводу. Добрий тато, ніжна матуся, гарне дівча. Девід Келлерґан не шкодував себе: він аж кипів задумами і проектами, а дружина в усьому його підтримувала. Влітку вони по неділях їздили відпочивати до громади Нової Церкви Спасителя: Девід Келлерґан тісно приятелював із пастором Льюїсом, з яким познайомився дощової днини майже десять років тому. Всі, хто бували тоді в Келлерґанів, захоплювалися їхнім родинним щастям.
— Ніколи не бачив я щасливіших людей, — казав Лью-їс. — Девід і Луїза дуже любили одне одного. Їх наче Господь створив одне для одного. Вони були чудові батьки. І Нола — надзвичайна дівчинка: жвава, чарівна. Побачивши ту родину, кортіло й самому одружитися, вони вселяли невичерпну віру в майбутнє роду людського. Таке втішне видовище. Надто у клятій Алабамі з її расизмом.