Девід Келлерґан скорився: він упустив нас і провів у кухню. Налив собі чашку кави, не запропонувавши нам, і сів за стіл. Ґегаловуд і Тревіс посідали навпроти, а я лишився стояти трохи віддалік.
— І що? — запитав Келлерґан.
— Я їздив до Джексона, — мовив Ґегаловуд. — Говорив із пастором Джеремі Льюїсом. Я знаю, що вчинила Нола.
— Замовкніть!
— У неї був дитячий психоз. Траплялися напади шизофренії. 30 серпня 1969 року вона підпалила материну кімнату.
— Ні! — крикнув Девід Келлерґан. — Ви брешете!
— Тієї ночі ви знайшли Нолу на ґанку, вона співала. Врешті ви зрозуміли, що сталося. І виганяли з неї злого духа. Гадали, це піде їй на користь. Та наслідки були катастрофічні. У неї почалися напади роздвоєння особистості, під час яких вона намагалася покарати себе. Тоді ви поїхали якнайдалі від Алабами, в інший кінець Америки, щоб позбутися примари, та привид Луїзи продовжував вас переслідувати, бо вона й далі жила в Нолиній голові.
Келлерґановою щокою покотилася сльоза.
— У неї часом бували ті напади, — схлипнув він. — І я не міг нічого вдіяти. Вона була одночасно і донькою, і матір’ю. Вона сама себе карала і сама себе благала припинити це.
— І тоді ви вмикали музику і замикалися в гаражі, тому що це несила було терпіти.
— Так, несила! То було нестерпно! Я не знав, що робити. Моя донька, моя люба донечка, вона була така хвора…
Він заплакав. Тревіс дивився на нього, від почутого його охопив жах.
— Чому ви її не лікували?
— Боявся, що її в мене заберуть. Що запроторять до божевільні! Та й згодом напади траплялися чимраз рідше. Декілька років мені здавалося, що та пожежа вже стерлася з її пам’яті, я навіть думав собі часом, що ті сцени геть припиняться. Їй ставало дедалі краще. До літа 1975 року. Раптом у неї знову почалися надзвичайно сильні приступи, хтозна й чому.
— Через Гаррі, — сказав Ґегаловуд. — Зустріч із Гаррі була для неї занадто вже сильним емоційним струсом.
— То було страшне літо, — відказав панотець Келлерґан. — Я відчував наближення нападів. Майже міг їх передбачити. То був жах. Вона молотила себе лінійкою по пальцях і по грудях. Наливала повнісіньку балію води і занурювала туди голову, благаючи, щоб мати перестала. А мати — її власним голосом — сварила Нолу на всі заставки.
— А ви колись її так топили?
— Джеремі Льюїс клявся, що лише це й допоможе! Мені казали, що він вважає себе екзорцистом, але ми з ним ніколи не говорили на цю тему. А потім він раптом заявив мені, що в Нолу вселився злий дух і його треба вигнати. Я погодився, аби лише він не видав Нолу поліції. Джеремі був геть дурнуватий, та що я міг іще вдіяти? Я не мав вибору… В цій країні дітей кидають за ґрати!
— А її втечі? — запитав Ґегаловуд.
— Вона якось утекла з дому. На цілий тиждень. Пам’ятаю, це було наприкінці липня 1975-го. Що я мав робити? Телефонувати в поліцію? І що казати? Що моя дочка з’їхала з глузду? Я вирішив зачекати до кінця тижня, а потім зняти ґвалт. Весь тиждень я шукав її вдень і вночі. А потім вона повернулася.
— А що сталося тридцятого серпня?
— У неї був дуже сильний напад. Ніколи я не бачив її в такому стані. Намагався заспокоїти, але марно. Тоді я подався до гаража лагодити той клятий мотоцикл. Увімкнув музику на повну гучність. Просидів там до самого вечора. Що було далі, ви знаєте: коли я пішов до Ноли, її вже не було… Вийшов на вулицю, вирішив обійти квартал, аж почув розмови про те, що неподалік від Сайд-Кріку бачили закривавлену дівчину. Мені стало страшно.
— Що ви подумали?
— Спершу подумав: Нола втекла з дому, а кров од того, що вона сама собі заподіяла. Що Дебора Купер, певне, бачила Нолу в розпалі нападу. Зрештою, це було тридцяте серпня, день, коли згорів наш дім в Алабамі.
— У неї й раніше бували в цей день сильні напади?
— Ні.
— То що ж могло спричинити загострення?
Девід Келлерґан відповів не відразу. Тревіс Довн зрозумів, що треба йому допомогти.
— Девіде, якщо ти щось знаєш, скажи нам. Заради Ноли.
— Коли я того дня пішов до неї в кімнату, а її там не було, я знайшов на ліжку відкритий конверт, адресований Нолі. У ньому — лист. Гадаю, напад стався саме через нього. Там ішлося про припинення стосунків.
— Лист? Але ж ти ніколи не казав нам про лист! — вигукнув Тревіс.
— Бо, судячи з почерку, його написав чоловік вочевидь не того віку, щоб мати роман із моєю дочкою. Як я міг про це розповісти? Щоб усе місто вважало її хвойдою? Тієї миті я був певен, що поліція знайде її й поверне додому. І тоді я взявся би лікувати її по-справжньому! Серйозно!