Треба було терміново знайти Гаррі. Я неодмінно мусив з ним побалакати. Нащо він збрехав, начебто чекав Нолу, якщо написав їй прощального листа? Ґегаловуд розпочав пошук за операціями з кредитними картками і телефонними дзвінками. Та слідів Квебертової картки ніде не було, а телефон він вимкнув. У базі даних митних постів ми виявили, що він проминув Дербі-лайн у Вермонті й подався до Канади.
— Він перетнув канадський кордон, — сказав Ґегаловуд. — Чому він туди подався?
— Вважає, що то письменницький рай, — пояснив я. — В рукописі, що він мені залишив, у «Чайках Аврори», він урешті оселяється там із Нолою.
— Так, але не забувайте, що в цій книжці він не каже правди. Нола померла, та й він і не збирався з нею тікати. І все-таки залишає вам цей рукопис, де вони з Нолою зустрічаються в Канаді. То де ж правда?
— Нічогісінько не розумію! — вигукнув я. — На дідька він оце дременув?
— Бо він приховує щось. Та ми не знаємо, що саме.
Тоді ми ще не здогадувалися про нові несподіванки, що чекають на нас. Незабаром дві важливі події дали відповідь на наші запитання.
Того ж вечора я сказав Ґегаловудові, що завтра повертаюся в Нью-Йорк.
— Як це — в Нью-Йорк? Ви з глузду з’їхали, письменнику? Нам зовсім трохи лишилося! Дайте ваш паспорт, я його конфіскую.
Я зареготав.
— Сержанте, я вас не кидаю. Просто пора.
— На що пора?
— Голосувати. В Америки побачення з Історією.
Опівдні того ж таки 5 листопада 2008 року, поки Нью-Йорк святкував перемогу Обами, я обідав у «П’єрі» з Барнаскі. Від перемоги демократів він був у чудовому гуморі.
— Люблю чорних! — сказав він. — Люблю гарних чорних! Якщо вас запросять до Білого дому, беріть і мене з собою! Гаразд, то про що ви хотіли мені розповісти?
Я розповів, що мені стало відомо про Нолу і її діагноз. Він аж засяяв.
— То у ваших сценах із жорстокою матінкою Нола сама себе катувала?
— Так.
— Чудово! — заволав він на весь ресторан. — Оце так відкриття! Читач і сам очамріє: у книжці мати існує, а насправді її нема. Ви геній, Ґольдмане! Геній!
— Та ні, просто я схибив. Дозволив Гаррі обдурити мене.
— А Гаррі знав?
— Так. А тепер щез кудись.
— Як це так?
— Ніхто не може його знайти. Здається, він перетнув канадський кордон. Залишив мені якусь загадкову записку і невиданий рукопис про Нолу.
— Права у вас?
— Що?
— У кого права на той рукопис? У вас? Купую!
— Та нехай вам чорт, Рою! Про це й мови не може бути!
— Ох, перепрошую. Я лише запитав.
— Щось тут не так. Чогось я не второпав. Уся ця історія з дитячим психозом, Гаррі, який раптом запропав… У пазлі бракує якоїсь деталі, та не втямлю якої…
— Ви великий панікер, Маркусе, а панікувати безглуздо, повірте мені. Підіть до Фрейда і попросіть прописати вам заспокійливе. А я зв’яжуся з пресою, підготуємо комюніке про хворобу дівчинки, переконаємо публіку, що знали все від самого початку, а в книжці це такий сюрприз чи прийом: показати, що правда не завжди там, де її шукають, і не варто покладатися на перші враження. З тих, хто вас картали, кепкуватимуть, і всі повірять, що ви — великий пророк. А заодно і про вашу книжку всі знову почнуть балакати, і ми продамо силу-силенну примірників. Бо після такого трюку навіть ті, хто не збирався її купувати, не витерплять і просто з цікавості придбають, щоб дізнатися, як ми змалювали ту матір. Ґольдмане, ви справді геній, обід за мій рахунок.
Я скривився.
— Не певен, Рою. Мені треба ще трохи поколупатися в цій справі, тому потрібен час.
— Та ви ніколи не маєте певності. А у нас немає часу, щоб колупатися, як ви ото висловилися. Ви поет, ви гадаєте, що згаяний час має сенс, але цей час — це або гроші зароблені, або гроші втрачені. І я полум’яний прихильник першого варіанту. Проте від учорашнього дня, якщо ви знаєте, у нас новий президент, красивий, чорний і дуже популярний. За моїми підрахунками, нам іще з тиждень демонструватимуть його у різних позах. І впродовж того тижня ні для кого, крім нього, місця не буде. Тож зараз марно зв’язуватися з пресою, бо в найкращому разі нам перепаде кілька рядків у новинах поміж звістками про цуциків, переїханих автомобілями. На мас-медіа я вийду аж за тиждень, тому цей тиждень — ваш. Звісно, якщо південці в гостроверхих капелюхах не уколошкають нашого нового президента. Бо тоді перші шпальти нам не світять іще з місяць. Еге ж, десь із місяць. А це катастрофа: самі подумайте, за місяць почнеться передріздвяна метушня, й до наших історій нікому не буде діла. Тож через тиждень подаємо історію про дитячий психоз. Додатки в газетах і все таке. Якби мав більше часу, терміново видав би брошурку для батьків. Щось на кшталт: «Дитячий психоз, або Як не допустити, щоб ваша дитина стала Ноною Келлерґан і спалила вас живцем». Ото був би попит! Та, на жаль, часу в нас нема.