— Отут, — сказав він.
Дорога йшла поміж чагарями, геть прямо. Нам це нічого не давало.
— Розкажіть докладно, що сталося? — попросив Ґегаловуд.
— Я їхав із боку Монберрі. Патрулював, як завжди. Аж перед носом у мене вискочило це авто.
— Як це — вискочило?
— На перехресті, метрів за п’ятсот-шістсот відціля.
— На перехресті? З якою дорогою?
— Не можу сказати, що там за дорога, та перехрестя є, і там світлофор. Знаю напевно, бо то єдиний світлофор на цій ділянці шосе.
— Отой? — запитав Ґегаловуд, дивлячись удалину.
— Той, — кивнув Форсайт.
І тоді мене наче струмом ударило.
— Це дорога до озера! — вигукнув я.
— До якого озера? — запитав Ґегаловуд.
— Там шосе перетинається з дорогою, що веде до озера Монберрі.
Ми дійшли до перехрестя, подалися дорогою до озера і метрів за сто опинилися на паркувальному майданчику. Береги були геть розмиті нещодавніми дощами. Довкола — суцільна багнюка.
Вівторок, 11 листопада 2008 року, 8 година ранку
Колона поліційних авто зупинилася на майданчику біля озера. Ми з Ґегаловудом трохи посиділи в його машині. Побачивши фургон водолазів, я запитав:
— Сержанте, ви певні, що чините правильно?
— Ні. Але вибору в нас немає.
То була наша остання карта, кінець гри. Роберт Квінн, звісно ж, побував тут. Грузнучи в грязюці, він дістався до води і щось туди жбурнув. Принаймні за нашою версією.
Ми вийшли з авто і підійшли до водолазів, які готувалися до занурення. Командир дав їм кілька вказівок, потім перебалакав із Ґегаловудом.
— Що ми шукаємо, сержанте? — запитав він.
— Та все. Все, що завгодно. Документи, зброю. Не знаю. Щось, що пов’язане зі справою Ноли Келлерґан.
— А ви знаєте, що це озеро — справжнісінька вигрібна яма? Може, все-таки точніше скажете?..
— Думаю, ваші люди зметикують. Я поки що не знаю, що то може бути.
— А на якій глибині?
— Коло самого берега. На відстані кидка. Думаю, вірогідніше з того боку озера. Підозрюваний був геть у багні, щока подряпана, певне, його зачепило низькою гілкою. Він хотів заховати ту річ там, де її не знайдуть. То, гадаю, подався на протилежний берег, там суцільні чагарі, все в ожиннику.
Розпочалися пошуки. Ми стали коло води, неподалік від стоянки, і дивилися, як водолази занурюються в озеро. Було дуже холодно. Минула година; жодних результатів. Ми трималися біля командира водолазів, прислухаючись до поодиноких сповіщень по рації.
О пів на десяту Ґегаловудові зателефонував Лансдейн і почав репетувати мов навіжений. Він так галасував, що навіть я почув.
— Скажіть, що це неправда, Перрі!
— Що неправда?
— Ви викликали водолазів?
— Так.
— Та ви з глузду з’їхали! Ви самі собі копаєте яму! Я можу вас усунути з посади за такі дії. Я призначив на п’яту годину прес-конференцію. Ви там будете. І самі заявите про припинення слідства. Самі будете спілкуватися з журналістами. Я більше вас не прикриватиму, Перрі. Годі вже!
— Добре, пане Лансдейне.
Він роз’єднався. Ми мовчали.
Минула ще година; пошуки так само нічого не дали. Ми з Ґегаловудом і далі стовбичили на березі, хоч було і холодно. Аж раптом я сказав:
— Сержанте, а що як…
— Замовкніть, письменнику. Прошу вас, помовчіть. Не хочу слухати ні ваших запитань, ні ваших сумнівів.
Ми зачекали ще. Раптом рація командира водолазів зашкабарчала по-новому. Щось сталося. Водолази виходили з озера; на тім боці панувало неабияке пожвавлення, всі подалися до берега.
— Що там коїться? — запитав Ґегаловуд.
— Вони знайшли! Знайшли!
— Що знайшли?
Метрів за десять від берега водолази знайшли кольт тридцять восьмого калібру і золотий ланцюжок із написом «НОЛА».
Опівдні того ж таки дня я сидів за дзеркальним шклом у Головному поліційному управлінні штату і слухав зізнання Роберта Квінна, якому Ґегаловуд пред’явив револьвер і золотий ланцюжок, знайдені в озері.
— Ви для того туди їздили вночі? — майже лагідно запитав він. — Щоб позбутися цих доказів?
— Як… як ви їх знайшли?
— Гру закінчено, пане Квінне. Для вас вона вже добігла кінця. Чорний «монте-карло» — у ньому були ви, так? Авто від дилера, ніде не числиться. І ніхто б до вас не дістався, якби вам не спало на думку фотографуватися з ним.